Колм Тойбин - Завіт Марії

Марія заперечила, що неодмінно щось станеться, і всі рішення та передбачення не матимуть сенсу, що настає кінець світу, і ці дні будуть останніми, але водночас — початком чогось нового. Її слова дали мені надію, що ми зможемо втекти, неважливо куди. Я уявила, як веду свого сина крізь натовп, покірливого, сумирного і чомусь наляканого, як він тихо йде з опущеними в землю очима, а його послідовники розбіглися. Та Марта сказала, що священики попіклувалися, щоб на площі були їхні люди, котрим наказано вимагати звільнення злодія Варавви, і вони так і зроблять. Мого сина не звільнять.

— Його вже схопили, — сказала Марта, — і вже вирішили, що з ним робити.

Тепер сестри незмигно дивилися на мене, боячись договорити до кінця.

— Ти маєш на увазі, що його розіпнуть? — спитала я.

— Так, — сказала Марта. — Так.

— Але це стане початком, — знову втрутилася Марія.

— Початком чого? — запитала я.

— Нового життя для всього світу, — відповіла вона.

Ні Марта, ні я не звернули уваги на ці слова.

— Чи можна щось зробити? — спитала я у Марти.

Тепер зніяковіли вони обидві. Марта кивнула на двері кімнати, де лежав Лазар.

— Спитай мого брата. Сестра має рацію, наближається кінець світу, — сказала вона. — Або кінець світу, відомого нам. Статися може будь-що. Ти маєш іти до Єрусалима.

У Єрусалимі ми зупинились у якомусь будинку. Мені було дивно дивитися на людей, чути, як вони говорять між собою, адже я ніколи не перемовлюся з ними словом, ніколи їх не пізнаю, хоча ми й не відрізняємось, принаймні, зовні: ходимо по одній землі, говоримо однією мовою. Та, водночас, між нами немає нічого спільного, ніхто з них не здогадується про мої почуття і не може їх розділити. Мені здавалося, що ми належимо до різних світів. Дико було знемагати під важким тягарем, якого ніхто не бачить, мати цілком звичайний вигляд для незнайомих людей і тримати все в собі.

Я зрозуміла, що в будинку, де ми зупинилися, було повно його послідовників, які ще залишалися на волі, і що Марії веліли привести мене саме сюди. Вона запевняла, що тут я в безпеці, що будинок надійний, хоча мені так не здавалось. Я спитала, звідки вона це знає, у відповідь вона усміхнулась і сказала, що будуть потрібні свідки.

— Кому? — спитала я. — Для чого?

— Не питай, — сказала вона. — Просто довірся мені.

Першої ночі один із тих, хто колись приходив до нас у Назареті, замкнув нас із Марією на ключ. Він холодно і з підозрою подивився на мене.

Мій син був уже під вартою, вже у в’язниці. Він дав себе схопити, і, проводячи багато часу серед його послідовників, я зрозуміла: вони вважають, що все йде як треба, що ці події — частина великого спасіння, яке відбувається у світі. Я хотіла запитати їх, чи значить це, що його не стратять, що його відпустять, але всі вони, включно з Марією, говорили самими загадками. Мені стало ясно, що на жодне запитання не буде прямої відповіді. Я знов опинилась серед безумців, заколотників, заїк, припадочних, тих, хто задихались від збудження та хвилювання, — зрозуміти їх було неможливо. Серед них я помітила кількох ватажків: до їхніх слів дослухалися, при них усі змовкали, вони сиділи на чільних місцях за столом, їм не було діла до мене й Марії, вони вимагали, аби жінки, що снували туди-сюди з опущеними, як у слухняних тварин, головами, приносили їм їжу.

Наступного дня ми всі залишили той будинок. Одному з тих, що й досі приходять до мене, доручили провести нас із Марією. Він звелів нам не відходити ні на крок і ні з ким не розмовляти. Ми йшли вузькими залитими ранковим сонцем вулицями, доки не потрапили на великий майдан, повнісінький народу.

— Усім цим людям, — сказав наш провідник, — платять священики. Вони тут, щоб вимагати звільнення розбійника. Пілату це відомо, священики впевнені, що все вийде, може, й розбійникові вже сказали. Це початок нашого спасіння, великого світанку для всього світу. Це вже відомо, записано у книзі буття, як моря і землі позначено на мапі.

На той момент, коли він замовк, я вже втомилася йти і стерла ногу. Я слухала його, заплющивши очі, і відчувала, що голос звучав якось неприродно, наче він повторював чужі, завчені слова, що запали йому в пам'ять.

Слабко вірилось, що все, що відбувалося на майдані, влаштовано заздалегідь, але настрій людей був зовсім не такий, як на вулицях Кани чи під час весілля: ніхто не кричав, не метушився, не було відчуття дикої юрми. На майдан прийшло й чимало літніх людей. Навряд чи хтось упізнав нас, та ми все одно трималися в тіні, я і Марія, і старанно робили вигляд, що немає нічого дивного в тому, що ми тут і що ми з нашим провідником опинились на майдані невипадково, як і всі інші.