Колм Тойбин - Завіт Марії

— Не питай, — сказав він. — Краще не питай.

Потім він підвівся, зібрався йти і перепросив, що не може провести мене. Він сказав, що коли й може щось зробити, то треба, аби ніхто не знав про його участь. Він порадив мені надягти плащ і пересуватись обережно, переконавшись, що мене ніхто не переслідує. Я попросила його ще трохи затриматися. Мене турбувало, як він говорив про все це — швидко і по-діловому.

— Звідки ти все знаєш? — запитала я.

— У мене є інформатори, — сказав він урочисто, мало не з гордістю. — Люди в потрібних місцях.

— І вже все вирішено? — спитала я.

Він кивнув. У мене було відчуття, що якби я змогла придумати ще одне запитання, сказати ще хоч що-небудь, то сенс почутого зміниться і стане не таким жахливим. Він стояв у дверях і чекав.

— Я знайду його в Єрусалимі, якщо дістануся? — запитала я.

— У тому будинку, куди ти прийдеш, — відповів він, — знатимуть більше, ніж я.

Мені хотілося спитати, чому я маю довіряти людям, які знають більше ніж він, та тільки мовчки дивилася на нього, а він стояв на порозі, і я до останньої секунди думала, що маю запитати про щось іще. Але про що саме, я не знала. Після того як Марк пішов, можливо, через те, що я так довго жила сама, будинок немовби наскрізь просякнув запахом біди. Що більше я роздумувала, то ясніше розуміла, що не знаю чому, але не повинна йти туди, куди він сказав, і треба йти в Кану до Міріам та розшукати Марту з Марією і запитати в них, що мені робити.

Я надягла плащ, як він і велів. Коли треба було щось сказати, говорила тихо. Я розшукала караван, що прямував до Кани, і вирушила з ним. Ішла, тримаючись поміж людей, зупинялася, коли всі зупинялись, намагалася не привертати до себе уваги. Всі говорили набагато сміливіше, ніж зазвичай, лаяли римлян, фарисеїв, старійшин, навіть сам Храм, закони і податки. Жінки галасували не менше за чоловіків, наче настали нові часи. Поступово розмови звернули на дива, що їх робив мій син і його послідовники, і багато хто мріяв приєднатися до них чи хоча б дізнатися, де вони зараз.

Невідворотне вже тиснуло на мене. Часом я забувалась і думала про інше, але мета моєї подорожі завжди була зі мною — то виплигувала нізвідки, наче налякана тварина, то підкрадалася повільно і підступно, вповзала, наче отрутна гадюка. На одному з нічних привалів я блукала під засіяним яскравими зорями небом і раптом подумала, що скоро зорі померкнуть, нічна пітьма зробиться зовсім непроглядною, і весь світ зміниться, але тут-таки зрозуміла, що зміниться він лише для мене й небагатьох моїх знайомих, що тільки ми будемо дивитись у нічне небо і бачити лише безпросвітну темряву. Зорі будуть здаватися нам підробкою, якоюсь насмішкою, ніби вони також збиті з пантелику, як і ми самі, здаватимуться лише залишками чогось уже давно минулого, а їхнє світло — благанням без відповіді. Мабуть, я інколи все ж засинала, але скоро вже не стало ні хвилини — ні вдень, ні вночі, коли б я не думала про мету своєї подорожі. Ця думка відсторонила всі інші.

До Міріам уже дійшли чутки, і з її переляканого погляду я зрозуміла, що вона не хотіла мені про це казати. Я сказала, що усе вже знаю. Через те й прийшла. Та мої слова її не заспокоїли. Вона стояла в дверях, а я — на вулиці, і раптом я зрозуміла, що мене не впустять, що насправді вона просто заступає мені вхід.

— Що тобі відомо? — спитала я.

— Мені відомо, що вони готують облаву на всіх його друзів і послідовників, — сказала вона.

— Тобі страшно?

— А тобі не було б?

— Хочеш, аби я пішла?

Вона не стала віднікуватись.

— Так.

— Прямо зараз?

Вона кивнула, і вираз її обличчя, поза і весь її вигляд цієї хвилини сказали мені більше, ніж я дізналася про неї за все життя. Я зрозуміла, що наштовхнулася на щось абсолютно безжальне, темне і зловісне, яке не вкладалося в голові. Мені здалося, що мене зараз схоплять, прямо біля дверей, і потягнуть, щоб ніколи вже не випустити на волю. Тут я все зрозуміла і не зойкнула лише тому, що була певна: Міріам зуміє змусити мене замовкнути. Натомість я подякувала їй і пішла. Я знала, що ми більше ніколи не побачимося. Прямуючи до будинку Марти і Марії, я була готова до того, що мене не пустять і туди.

Сестри мене вже чекали. Лазар знову лежав у затемненій кімнаті, він і досі не міг розмовляти. Він раз у раз стогнав і скрикував уві сні, наче в потойбічному світі дізнався таке, чого словами вимовити не можна. Марта сказала, що на світанку всі прокинулися від його нелюдського виття. Я розповіла Марті з Марією про прихід Марка і про те, як мене зустріла Міріам. Я пояснила, що за мною можуть стежити і що готова одразу ж від них піти. Вони відповіли, що за їхнім будинком теж, швидше за все, наглядають і що одній з них треба буде залишитись, але вони вже вирішили, що коли я з’явлюсь і попрошу допомоги, Марія проведе мене до Єрусалима — ми нишком вислизнемо вночі. Навіть якщо за нами слідкують, то нам нічого не залишається, окрім як спробувати відірватися від переслідувачів. І тут я зрозуміла, що сестри не в усьому дійшли згоди. Марта сказала, що його має судити Пілат, а потім народові запропонують зробити вибір, відпускати його чи ні, але, за її словами, старійшини вже все вирішили і вибір народу нічого не змінить. І римляни, і старійшини хочуть його смерті, але бояться заявити про це відкрито.