Колм Тойбин - Завіт Марії

Лазар помер тиждень тому, а через чотири дні після похорону до Кани прийшов мій син зі своїми послідовниками — і полилися пишні промови. Мій син велів розрити могилу і витягти Лазаря, та ніхто не хотів цього робити. За кілька днів до смерті Лазар став спокійним і прекрасним. Ніхто не хотів більше його чіпати, порушувати його вічний спокій, але прибульці так захопили всіх своїм безумством, що сестрам довелося підкоритись. Містом ширились оповідки про прозрілого сліпця і про те, як людям, що у великій кількості прийшли на зібрання, не було чого їсти, і раптом, наче після чарів, з’явилося багато їжі. Інших розмов, окрім як про могутність і чудеса, не було й чутно. Здавалося, вони рискають, як зграя звірів, вишукуючи скрізь якихось хворих і нужденних.

І все ж ніхто з них і уявити не міг, що можна оживити мертвого. Таке нікому й на думку не спадало. Усі думали, чи так мені сказали, що навіть не варто і пробувати — адже це стане насмішкою над самими небесами. Вони вважали, як і я вважала, та й досі вважаю, що нікому не вільно втручатися в таїнство смерті. Смерть потребує часу й тиші. Мертвим потрібен спокій, щоб насолодитися своїм новим даром чи, може, звільненням від страждань.

Марк розповів мені, що Марта і Марія — дві сестри померлого хлопця — звернулися до мого сина, коли дізналися про зцілення кульгавого і прозріння сліпого. Думаю, вони були готові на все тими останніми днями. Вони безсило спостерігали, як брат прямував до смерті, наче ріка, що несе свої води через рівнину від витоку до моря. Вони були готові на все, щоб зупинити цей потік і змусити його зникнути під променями сонця. Вони були готові на все, щоб брат залишився живим. Вони передали вісточку моєму синові і попросили прийти, але він не прийшов. Пізніше, коли я зустрілася з ним, то сама побачила, що іноді, коли час був невідповідним, його не турбували такі дрібниці, як людський голос чи благання близьких. Тому він не звернув уваги на прохання Марти і Марії. Вони не могли покинути брата, хотіли бути з ним до останнього подиху, до останнього часу, коли він розчиниться в морських хвилях, зіллється з ними. А потім, у ті дні, коли річкова вода поступово ставала дедалі солонішою, коли вони тільки поховали його і засипали землею, багато з тих, хто любив Лазаря і знав його сестер, приходили в їхній дім зі словами розради. Усі говорили про Лазаря й оплакували його.

А коли сестри дізналися, що мій син із послідовниками прийшов до міста, а з ними різнобарвна юрба вічно незадоволеного наброду і напівбожевільних ворожок, Марта вийшла на вулицю, щоб розповісти моєму синові про смерть Лазаря. Вона стала перед ним, змусила всіх замовкнути і викрикнула: «Коли б ти був тут, брат мій не помер би!» Вона хотіла сказати йому ще багато чого, та замовкла, побачивши, як він прикро вражений, помітивши, що він, здається, розуміє: страждання і смерть Лазаря — це нестерпне горе і майже нестерпний тягар для всіх. А тепер уже запізно й нічого не можна змінити.

Помовчавши кілька секунд, Марта заговорила знову, а натовп зачаєно слухав. Вона говорила дуже тихо, але ті слова чули всі. У її голосі було стільки відчаю, що ті благання звучали як виклик.

— Я знаю, — сказала вона, — що навіть зараз, коли він чотири дні у домовині, ти можеш воскресити його.

— Він воскресне, — відповів мій син, — як воскреснуть усі померлі, коли прийде час, коли навіть море стане спокійним, як дзеркало.

— Ні, — сказала Марта, — ти можеш воскресити його зараз.

І вона сказала моєму синові те, що говорили й інші: що він — не простий смертний, як ми, а, вона вірить, що він — син Божий, посланий нам у людській подобі, безсмертний і всемогутній, що він той — кого чекали, той, хто буде царем на землі й на небі, і що їй та її сестрі поталанило бути серед благословенних, які впізнали його. Заради свого брата вона, стоячи з простягнутими руками, сказала йому просто і голосно, що він — син Божий.

Потім Марта відшукала Марію, яка плакала на могилі брата, і та теж пішла до мого сина і сказала йому, що він усемогутній. Побачивши її сльози, син заплакав разом з нею, тому що він знав Лазаря з дитинства й любив його, як і всі ми. І тоді він пішов із нею до свіжої могили, і за ним неслося ремствування, люди вигукували, що коли він може зцілювати хворих, підіймати паралітиків і повертати зір сліпим, то здатен і воскресити мертвого.

Він мовчки постояв над могилою, а потім тихо наказав розкопати її, і Марта закричала, злякавшись, що її прохання буде виконане. Вона кричала, що брат її достатньо страждав і що тіло смердить і за стільки днів уже розклалося в землі, та мій син повторив свій наказ, і весь натовп, що зібрався, дивився, як розрили могилу і вийняли землю, під якою лежав Лазар. Коли показалося тіло, роззяви з жахом відскочили, біля могили залишились тільки Марта, Марія і мій син, котрий сказав: «Лазарю! Виходь». Поступово натовп знову підсунувся до могили, і тут птахи перестали щебетати і зникли. Марті тоді здалося, що час зупинився, що в ці дві години нічого не росло, не народжувалось, не з'являлось, не умирало і не зникало. Потихеньку тіло, вимазане в глину і сповите похоронним саваном, почало невпевнено ворушитися в могилі. Здавалося, його підштовхує сама земля, а потім відпускає, залишаючи лежати в його великому забутті, і знову виштовхує назовні. Здавалося, незрозуміле нове створіння смикається та звивається, прагнучи до життя. Він був сповитий простирадлами, лице обв'язане хусткою. Він почав ворушитись, як ворушиться дитина в чистій материнській утробі, розуміючи, що час його настав і пора пробивати собі дорогу у світ.