Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Джорджіо… Охо-хо-хо… Я… знаю… знаю, що то, аха-ха-ха, Франческа намалювала!..

Бажання схопитися за пістолет стало нестерпне.

— Я знаю, Джорджіо, я все знаю… Там же камери на кожному розі!..

— Якого ж тоді біса, сер?!

Полковник знов почав іржати. Він мені помстився.

— Я просто ще раз тебе перевіряв, кадет!

Коли полковник сміявся або сердився, він ставав червоний, як стигла полуниця. Я завжди переживаю, що з ним, боронь Боже, станеться удар, але сьогодні був не той випадок.

Мені чомусь до болю в зубах стало шкода Тайлера, хлопця старшої Вескоттової дочки, зеленоокої Меґан, котрий чи не перший з усіх її кавалерів підкорив заодно й полковникове серце — хоч усім відомо, що в полковника нема серця, на тому місці в нього — добре змащений пістолет.

Якщо він мене так перевіряє, то як він екзаменуватиме бідолашного Тайлера?!

— Ви тільки мене перевіряєте, сер? — мені стало образливо.

— Та ні, Франческу я сьогодні теж підловив! — засміявся полковник.

— Як?

— Та оце щойно, коли йшов у тир, зустрів її і сказав, що знаю, хто мені обмалював машину. Сказав, що Джорджіо! — Вескотт, явно задоволений сьогоднішнім днем, знов зареготав.

— І?

— Вона мені ледь очі не видряпала. Сказала, що ти тут ні до чого, що вона сама це зробила, а тебе там і близько не було!

— От Франческа! Захотіла всю славу заграбастати собі.

— Ну що я скажу. Ви ще ті поплічники, прикриваєте одне одного! Молодці, можна вас у тил ворога закидати, — похвалив Вескотт. — Але є два моменти. По-перше, ніяких заколотів проти командира! І по-друге, ти її там стримуй хоч деколи. Бо ти все-таки старший… Толку від цього, щоправда… — полковник знов засміявся.

— А що Марґарет? Не сильно наваляла вам за «симпатягу», «cutie»?

— О-бой, та вона сміялася, як ненормальна! Дівчата мої потішались, сусіди всі бачили! Вона мені й досі це згадує!

— Добре, що все обійшлося!

Полковник знов засміявся.

— Франческо. Полковник у курсі, хто обмалював його «Форда».

— OMG! Він сказав, що це ти!!!

— І що?

— Я підтвердила!

— Брехло!!!

— Доброго ранку, солдати!!! Не спати на службі!!! — так у командний центр заходить тільки полковник Вескотт, який вважає себе найдотепнішим полковником на світі.

По стойці «струнко» у нас встав тільки старший офіцер Баррел. Франческа привітно махнула рукою і знову вп’ялилася очима в розрахунки. Трейсі, сидячи, приклала руку до уявного кашкета.

— Кадет Васильєв, приймайте під своє командування поповнення!

Я встав і теж приклав руку до уявного кашкета. Полковник також відповів мені військовим привітанням, що з цивільними ніколи не робив. Мені, чесно кажучи, лестило таке ставлення. За таке я й «кадета» можу пробачити.

За полковником маячили дві дівочі фігурки.

— Меґан, Венді!

— Ге-е-е-ей, Джорджіо, Франческа! Здоровенькі були, зіркові пілоти! Ставайте на темну сторону!!! — схоже, дві маленькі полковникові копії взяли від нього не тільки зовнішність, але й чуття гумору.

— Батько нарешті спромігся зробити нам перепустки, і ось ми тута! — усміхалася двадцятирічна зеленоока Меґан з солом’яним волоссям на всі боки, як у казкового Страшила.

— І ми хочемо, щоб ви нам показали, як працюєте!

— Венді, треба говорити: «Якщо ви не заперечуєте».

— Тату, це й так ясно.

— Нічого не ясно, доню. У Джорджіо і Франчески тонка робота, їм може бути не до вас! — читав нотацію полковник.

— Нічого страшного, ми вашим дівчатам залюбки все покажемо, — Франческа завжди опускала формальне «сер» у спілкуванні з полковником, і це також був її привілей. Не тому, що вона цивільна, а тому, що вважала командувача рівним собі. З усіх нас тільки Франческа дозволяла собі сперечатися з Вескоттом, причому полковник приймав виклик і сварився з нею на рівних.

— Меґан, наглядай за сестричкою, залишаю тебе за старшу.

— Тату, я й так старша, — спокійно відказала Меґ.

— Я вже не маленька, щоб мене пасти, як вівцю! — закотила очі молодша. — Мені шістнадцять!!!

На моїх очах розвивалась дуже знайома сцена. У мене в самого дві дочки, які поводяться так самісінько. Але якщо зі своїми я ще знаю, як упоратись, то командувати двома цілком дорослими дівчатами, одна з яких ледь чи не одного зі мною зросту, я не мав ані найменшої гадки.

— Джорджіо, я на тебе надіюсь. Якщо набридатимуть і заважатимуть — жени їх з командного центру. Чув, Джорджіо? — Вескотт приклав руку до кашкета і вийшов.