Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Я зрозумів тебе, Саро. Вибач, я слухатиму твоїх порад.

І почервонів, як помідор.

— То що, я підігрію піцу в духовці? — весело спитала Франческа.

— У тебе ж од піци срачка, — в’їдливо зауважив Вескотт.

— Полковнику, ваш підпис усе виправив! — не залишилася в боргу сицилійка.

Сара вперше за день усміхнулася.

— А вас, кадет, я чекаю в тирі! — тицьнув у мене пальцем Вескотт.

Отак завжди. Знов у всьому винен Джорджіо!!!

* * *

— Як?! Як ти міг вступити в змову з МакКарті?! — Вескотт тримав свій Glock обома руками й цілився в мішень на відстані 50 футів.

— Сер, це не був заколот проти вас, сер! Ми всього-на-всього хотіли, щоб ви підписали той клятий папір! — виправдовувався я, запихаючи в обойму останній набій.

— Так, але ви підірвали мій авторитет! Перед сержантом, перед Трейсі, Баррелом, Расселом врешті-решт! — полковник вистрілив.

Звук пострілу якось по-особливому проник мені в душу, від чого в животі стало холодно.

— Сер, навпаки. Ви підписали розпорядження, чим сильно підняли свій авторитет у наших очах, сер! — я нарешті вставив обойму в пістолет і пересмикнув затвор.

— Ти автор ідеї? — полковник опустив зброю й уважно на мене подивився.

У животі стало ще холодніше. Насправді я тільки й зробив, що став з ними на одному боці, а весь спектакль з піцою і метеоризмом придумала Франческа. Але ж не буду я всерйоз розповідати про це полковникові?

— Сер, я був автор, сер!

Полковник подивився на мене круглими котячими очима й сказав:

— Це було тупо.

— Зате дієво! — почав сердитись я. — Сер, ви самі казали, що військова тактика не має бути красива, вона має бути ефективна, сер!

Полковник зареготав.

— Та добре вже, це я тебе перевіряв! — сказав він крізь сміх. — Я знаю, що про піцу придумала Франческа — її почерк. Молодець, що її не здав! А ідея, може, й не найдотепніша, але справді дієва. Ви мене неабияк розізлили. Не знаю, чи дійшли б у мене руки до цього розпорядження, якби не ваша витівка.

Я полегшено зітхнув і підняв пістолет. Навів на мішень, зіставив мушку з проріззю, згадав, що цей Glock, котрий закріпили за мною (на коробці написано: A. «Giorgio» Vasiliev MCC FCR CT), трохи забирає вліво, і перевів мушку на градус правіше.

Вистрілив. П’ятірка. Причому не по вертикалі, по вертикалі все було ОК, а по горизонталі.

— Дихання, за диханням стеж!!! — заволав, наче поранений, Вескотт. — Чого ти дихаєш, як ведмідь на весіллі?!

До чого тут ведмідь на весіллі, я так і не второпав, але з дихалкою справді треба попрацювати.

— А скажи-но мені, Джорджіо, — примружив одне око полковник. — Ти не в курсі, хто написав на моїй машині «Cutie» й понамальовував довбаних сердечок?!

Хай йому грець! Згадав же події піврічної давнини, коли перед Різдвом моя дорога напарниця обмалювала губною помадою правий борт його «Форда»!

— Гадки не маю, — збрехав я. І почервонів.

— Кажеш, гадки не маєш? — протяг полковник. — А от камери на стоянці вказали на тебе. Що ти на це скажеш?!

Я швидко поклав Glock на столика, бо вже був готовий застрілитись. Каюся. Я тоді стояв на шухері, стежив за виходом і вікнами, а Франческа прослизнула з протилежного до входу на стоянку боку й обмалювала автомобіль. Чесно, я її попереджав, що це тупо. Намагався її відговорити. Але повірте, якщо Франческа щось утокмачить собі у свою кучеряву голову, то сам Папа Римський її не відговорить. Хоч після того, як дівчина втілить у життя задуману капость, вона одразу побіжить до нього на сповідь і каятиметься. А якщо їй не допоможеш, то ображатиметься півроку або, що гірше, вляпається в якусь халепу. Тому мені нічого не залишалось, як стояти на шухері. Все одно була перерва… Напевно, тоді я й засвітився на камерах.

Ситуація склалася жахлива. Виказати напарницю я не міг, бо це було б тупо, жалюгідно і врешті-решт нечесно, бо хоч як, а я теж поплічник.

Залишалося у всьому зізнатись:

— Ем-м-м… Так, то був я. Пробачте, сер… — я відклав пістолет од гріха подалі.

Щоб я ще раз купився на дурнуваті сицилійські витівки! Ніколи!!!

Полковник заіржав. Не засміявся, не зареготав — він іржав, як найбільший у світі британський кінь на кличку Діґґер. Я потягся по пістолета.

— Кадет, я просто в шоці від вашої команди! — реготав Вескотт. — На моїй базі ще такого не бувало, клянусь!

— Сер, мені дуже прикро, сер… — бурмотів я. — Я справді не хотів…

Почувши слова «не хотів», Вескотт знову заіржав. Так він іржав з хвилину. Насилу віддихавшись, полковник знов подивився на мене й затулив лице рукою. Плечі його трусилися.