Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Вескотт! — гарикнув він у мікрофон. — Сер, так, сер!..Ні, сер!..Так, сер!..Сер, варіантів три. Або ви йдете в запасний коридор і займаєте чергу за транспортником, або сідаєте в цивільних Бредлі чи Брайнарді, або летите в Спрінґфілд, сер!..Ні, сер, мені прикро, але в мене немає інших варіантів, сер!..Пробачте, сер, але на цій базі поки що рішення приймаю я. І моє рішення таке, як ви почули, сер! — Вескотт віддав телефон сержантові.

Волтон став блідий, як простирадло.

— Я повторюю. Мені похрін, хто там у повітрі. Я забороняю всі посадки. Що тут неясно?!

Полковник лаявся вкрай нечасто. Але ситуація була справді складна. Пес на злітній смузі — це надзвичайно небезпечно.

— Що будемо робити? — звернувся полковник нарешті до нас.

— Я до такого пса не підійду, я пас, — сказав капрал Петерсен. — Він може яйця відхопити за секунду. І півдупи.

— У кого з вас пітбулі? — спитав Вескотт.

Кілька присутніх підняло руки.

— І що скажете?

— Та, емм… нічого…

— Пітбулі зазвичай не підпускають до себе чужих…

— Вони агресивні…

— У них невідомо що в голові…

— Це у вас невідомо що в голові!

Усі обернулися. Трейсі, схрестивши руки на грудях, сиділа на столі. Виразом обличчя вона нагадувала мого університетського професора Янґутова, коли той був змушений вислухувати маячню, яку ми верзли на його семінарах з буддійської філософії.

— Підпустить пес до себе чужого чи ні, залежить од того, як пса виховали. Агресивність не залежить од породи. Бувають лагідні пітбулі і злі чівави. Ясно одне. Цуцик зараз нікого до себе не підпустить і не дасть себе відвести. Навіть не намагайтесь це зробити. На приманку він не поведеться. Тут потрібен або хазяїн, або нам усім доведеться стати ланцюгом і загнати його в безпечне місце.

— А якщо кинеться?

— Не кинеться. Він у стресовому стані. Якщо не проявляти до нього агресії, а просто йти на нього, він відступатиме.

— А в тебе який собака?

— Йоркі.

Дехто вголос зареготав. Полковник підняв на Трейсі погляд.

— Звідки такі знання?

— Я волонтер-інструктор у поліційному підрозділі K-9 у Спрінґфілді. По вихідних треную поліційних собак, — сказала Трейсі, розглядаючи свій манікюр.

Усі перестали сміятись. Навіть не всміхалися.

— Вибач… Ми не знали… — вичавив із себе хтось.

— Дурниці, ви ж такі розумні, куди мені, власниці кишенькової собачки.

— Трейсі, командуй! — полковник звернувся до сержанта з вежі контролю: — Забезпечте мені прямий зв’язок з усіма бортами в повітрі!

— Sir, yes, sir!

Ми всі вийшли на смугу.

— Нам потрібно більше людей, — сказала Трейсі. — Ми всі маємо стати ланцюгом, на відстані витягнутої руки один до одного, і заганяти пса до виходу «B». Там є вузький прохід, який можна заблокувати. Тоді дочекатись служби контролю тварин.

— Ясно! — сказав полковник.

Ми витяглися довгим ланцюгом і почали рухатися до виходу «B». Здоровезний пес стояв, опустивши голову. Хвіст ледь помітно виляв.

— Він махає хвостом, це ОК? — спитав хтось у ланцюзі.

— Ні, голова опущена, хвіст униз. Він знервований. Будьте обережні, — сказала Трейсі.

Несподівано зліва на високій швидкості під’їхав патрульний «Гамві». З нього вистрибнуло четверо солдатів з гвинтівками. Вони зайняли позицію для стрільби й пересмикнули затвори. Пес загарчав і трохи відступив до смуги — там було чисто.

— Хто пригнав наряд зі зброєю?! — закричав полковник. — Чия самодіяльність?! Заберіть солдатів з гвинтівками!!! Відставити цілитися в пса!!!

Солдати виструнчилися перед командиром бази.

— Чий був наказ?!

— Начальника охорони бази!

Полковник зірвав з одного бійця рацію.

— Маковскі, що це значить?! Я давав наказ висувати патруль?! Що за херня, я вас питаю?!

— Два-нуль-три, повертайтесь на пост! — наказав Маковскі. — Але ж, сер, я діяв за інструкцією… інструкція… — спробував виправдатися сержант Маковскі.

— Не мені вам пояснювати, сержанте, що після оголошення тривоги всі накази тут віддаю я! — гаркнув Вескотт у рацію. — О другій-нуль у мене в кабінеті!

— Sir, yes, sir!

Ми продовжили рух у напрямку виходу «В». До вузького проходу залишалось якихось двісті футів. Пес ще більше нервувався й почав підходити до нас ближче.

— Омайґад, я зараз упісяюсь, — прошепотіла напарниця. — Він на мене так дивиться! Мабуть, думає, що я найслабша ланка!

— Не бійся, бо він це відчуває. Він нервується. Але ти чула, що казала Трейсі? Він не нападатиме, — заспокоював я бідолашну сицилійку.