Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— А що таке? — спитала дівчина, підозріло споглядаючи свій манікюр.

— Не чіпай ці плямки — це джерело запаху.

— О ні-і-і-і! — простогнала напарниця, і на очах її виступили сльози.

— Тільки не… — почав було я, але Франческа вже витирала сльози, розмахуючи їх по обличчю. Тією самою рукою…

Відчувши всю глибину важкого весняного запаху, Франческа м’ячиком вистрибнула з кабінету й побігла у вбиральню.

Хвилин через п’ятнадцять вона повернулась. Заплакана, з червоним носом і без макіяжу.

— У мене на джинсах таке саме, — ридала дівчина. — Джорджіо, що робити?!

— Що у вас тут?.. — почала було говорити полковникова голова, що заглянула в кабінет, але не договорила, бо тут же пропала. — О-о-о-оу, ши-и-и-и-и-и-ит! — долинуло з коридору. Полковник рятувався втечею.

Зміна вже починалась, і на вогник завітав професор Рассел, який зачекався нас у командному центрі.

— Оу. Ґайз… Хто з вас розчавив скунса? — спитав професор.

— Усі живі, — сказав я. — Скунс передав Франчесці привіт.

— Що робити, що робити? — голосила напарниця.

— Митись томатним соком! — з виглядом знавця сказав професор. — У нашої сусідки пес якось натрапив був на скунса, то тільки томатним соком і відмили.

Я спробував уявити, як Франческа розмазує по обличчю томатний сік, і здригнувся.

— «Що робити, що робити», — перекривив я напарницю. — Ходімо працювати, потім щось придумаємо.

— Ну куди я така піду? — плакала дівчина.

— Чессіно, у нас немає вибору. У нас сьогодні стиковка. Доставимо посилочку, відпрацюємо зміну, а там буде видно.

— Може, мені поїхати додому й перевдягтися?

— Тільки не додому! — сказав професор. — Ти хочеш, щоб у тебе хата перетворилась на скунсову нору? Цей запах дуже сильно чіпляється! Магазини з одягом зараз іще закриті, єдиний вихід — спитати в полковника, чи є на базі форма твого розміру.

Ми пішли до Вескотта. Франческа залишилася в кабінеті.

Полковник сидів, затисши носа хустинкою — у нього була алергія.

— Як їй так «пощастило»? — прохрипів він крізь хустину.

— Це Франческа, сер, — я знизав плечима.

— А, так, це багато пояснює.

— Нам потрібна форма її розміру.

— Е-е, секунду, — полковник узяв рацію. — Саро, зайди до мене, будь ласка!

У кабінет зайшла суперінтендант бази, сержант Сара МакКарті, жіноче alter ego і тінь полковника Вескотта.

— Саро, нам потрібна жіноча форма — найменша, яка в нас є.

— Сер, конкретніше, сер!

— На Франческу…

— Сер, у нас немає форми дитячих розмірів, сер! — Сарине лице було незворушне, але її очі світилися бісиками — їй явно подобався власний жарт.

Полковник гигикнув.

— Пошукай усе-таки найменший розмір.

— Sir, yes, sir! — сержант МакКарті віддала честь і вийшла.

Хвилин через сорок ми працювали в командному центрі на своїх місцях. Усі скоса поглядали на Франческу і всміхалися — Чессіна сиділа у формі, більшій на два розміри, з засуканими штаньми й рукавами. Куртка висіла на ній, мов мішок.

— Франческо, ти на перерві надвір не виходь, сьогодні сильний вітер!

Мені в голову одразу ж полетів олівець.

— Чого ти одразу кидаєшся?! Може, я переживаю, щоб тебе не протягло?! У тебе ж тепер ні куртки, ні джинсів! — олівець полетів назад.

— Я думала, ти з мене, як завжди, смієшся. Пробач, Джорджіо!

— Я пожартував, я справді сміявся! — олівець знову полетів мені в голову.

— Дитячий садок! — пробурчав у вуса офіцер Баррел.

— Гірше! — зітхнув професор. — Національне управління з аеронавтики й дослідження космосу!

Франческа деколи може бути дуже жорсткою. Жорсткою і жорстокою.

Пам’ятаєте, як маленька сицилійка, що має ледь за півтора метра зросту, розмовляла зі здорованем Вітакером, котрий її штовхнув і обізвав? Тепер він обходить її десятою дорогою. І правильно робить. Чи як вона посварилася з полковником через те, яка має бути справжня піца. Ніби дурниця? На перший погляд, так. Але вона довела полковника до сказу і… той був змушений просити в неї пробачення.

Зізнаюсь, я деколи по-доброму кепкую над напарницею. Вона може навіть розплакатися через невинний жарт. Але якщо я її чимось зачеплю по-справжньому, то, думаю, буде мені непереливки. І шолом не врятує.

От і сьогодні вийшла історія.

Зранку до нас приїхала пересувна лабораторія Американського Червоного Хреста. Кожен, хто хотів, міг пройти експрес-аналіз і здати кров. Ну, ми й пішли.

Франческа здавала кров вперше. Якщо чесно, я на місці лікарів не брав би, а, навпаки, влив би в неї добрячу порцію крові. І оскільки це було вперше, то дівчина дуже хвилювалась. А коли Франческа хвилюється, то вона говорить англійською точно так, як Луїджі, жовтий Fiat-500 з мультика «Тачки». Старша медсестра з італійським прізвищем, побачивши італійські патроніми Франчески і почувши її сильний акцент, одразу впізнала співвітчизницю. Критично змірявши дівчину поглядом з голови до ніг, жіночка стисла губи й спитала: