Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— А, ну так. Правильно, молодець!

Вважається, що забудькуватість притаманна творчим людям. Частково це так, звісно. Мій наґаса  [9] Наґаса (бурят-монгольск.) — дідусь по лінії матері. був видатний композитор. Ніколи не забуду, як він шукав по всій хаті рушника, просто тримаючи його в руці. Нас, онуків це страшенно тішило, і ми реготали до гикавки, спостерігаючи, як дідусь з рушником у руці заглядав під усі стільці й ліжка. Наше дурнувате гиготіння його страшенно дратувало, і він шмагав нас тим рушником по спинах. Від цього у нас була просто істерика.

А то ще якось мій тато, також видатний віолончеліст, шукав по всій хаті смичок. Хоч смичок був у нього в руці. Мабуть, це найпоширенішій «епік фейл», і ставався він, напевно, з кожним.

У природі все влаштовано так, що вона не терпить дисбалансу. Або справедливість усе-таки існує. Одного дня сталась подія, після якої моя напарниця перестала дражнити мене «гуманітарієм».

— Джорджіо, ти не бачив моїх окулярів? — стурбовано спитала Франческа.

Я уважно подивився на свою напарницю. П’ять хвилин тому вона тріщала своїм сицилійським діалектом, спілкуючись по телефону з мамою, сміялась, показувала на мене пальцем і називала мене на ім’я. Було ясно, що вона розповідала щось страшенно смішне. Напевно, як я сьогодні набирав пароль на робочій машині і проговорював його вголос. Потім вона гасала по кабінету й збирала папери, потім уточнювала у Баррела завдання, потім пояснювала завдання професорові Расселу, не перериваючи при тому розмови з мамою. Потім рилась у себе в сумочці і нарешті, коли вже треба було заступати на зміну, згадала про свої окуляри. Я подивився на напарницю, і вигляд в мене був доволі недолугий, бо я ніяк не міг зрозуміти, що вона від мене хоче.

— Джорджіо, зберись, альо! Anybody home?  [10] Anybody home? (англ.) — «Чи є хтось вдома?» — дівчина клацнула пальцями в мене перед носом. — Ти. Окулярів. Моїх. Не бачив?

Весь фокус був у тому, що окуляри були у Франчески прямо на носі.

— Нєа, — збрехав я, не кліпнувши оком. — Гадки не маю, де твої окуляри. Я й свої завжди забуваю.

— Це точно, — сказала Франческа. — От свинство, де ж мої?

Вона знов полізла в сумочку. Потім перевернула всі папери у себе на столі. Потім перевернула папери на моєму столі. Заглянула в мій стіл. Дивилася в шафі. На шафі. Вийшла з кабінету. Повернулась. Заглянула під стіл. Заглянула під мій стіл.

— Чорт. Чорт. Чорт. Де ж вони?!

Я намагався зберігати спокій.

— Джорджіо, — Франческа сіла переді мною на стілець і уважно подивилась мені у вічі. — Ну годі. Дуже смішний жарт. Бачиш, я сміюся: «Ха-ха-ха!». А тепер віддавай мені окуляри.

Я зціпив зуби. Очі в мене сталі круглі.

— Та які жарти, бамбіна? Не брав я твоїх окулярів!

— Серйозно? — тут її окуляри сповзли з носа і Франческа автоматично поправила їх середнім пальцем. — Серйозно?

— Авжеж, — насилу вичавив я.

— От чорт!

На секунду я подумав, що мій розіграш викрито і «чорта» було адресовано мені. Але напарниця знов почала ритися в паперах у себе на столі. Я прикусив губу і відвернувся.

— Чорт. Чорт! Чорт!!! Я ж їх недавно протирала, отут… — бурмотіла дівчина.

— Ви чого так довго? — офіцер Баррел зазирнув у кабінет.

— Я не можу знайти окулярів, — пожалілася Франческа.

Я з усієї сили розмахував руками в неї за спиною і прикладав пальця до губ. На щастя, Баррел миттю все втямив.

— Оу. Ну шукай!

Франческа витрусила на стіл вміст своєї сумочки. Баррел схрестив руки на грудях і став спостерігати. Вуса його смикались.

— Гей, народ, ви де? Зміна почалась! — у дверях стояв професор Рассел.

Я повторив свої відчайдушні рухи так, щоб Франческа їх не бачила. Рассел гигикнув і включився в гру. Франческа в паніці забігала по кабінету й почала вивертати кишені своєї курточки. Ми мовчки спостерігали.

— А ти в туалеті дивилась? — пробелькотів професор якимось дивним голосом. — Я бачив, як ти туди заходила! Там є дзеркала!

— Я була там! І до чого тут дзеркала? — обурилась Франческа.

Баррел показав професорові кулака, щоб той не підказував. У командному центрі безуспішно намагався вийти на зв’язок Г’юстон, викликаючи нас уже не позивними, а на імена. Побачивши, що на робочих місцях нікого нема, в кабінет персоналу заглянув Вескотт.

— Що тут у вас сталося?

— Вона шукає окуляри, — сказав Баррел і зробив страшні очі.

— Ага… Ясно… — повільно сказав полковник. — І як успіхи?