Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

Але біда не приходить одна. Хвилин через сорок двері в командний центр відчинились, і Шерон, спеціаліст з HR, металевим голосом сказала:

— Франческо, зайдіть, будь ласка, до Еліс.

Еліс, керівницю відділу персоналу, знала й боялася вся база. Масивні окуляри, стягнуте в дульку волосся і чорний костюм. Вона ніколи не всміхалася, щоправда, грому й блискавок теж не вергала і немовлят на сніданок не їла. Хоча, хто її зна…

Бідолашна Франческа сиділа ні жива ні мертва. Минулого понеділка розбите вікно в командному центрі, сьогодні атака Джорджіо з повітря… Тож похід до Еліс нічого доброго не обіцяв. Вона тихо заплакала.

— Я піду до Еліс, — я встав і покрокував до виходу. — Чессіно, починай другий кейс.

— Правильне рішення, синку, — старший офіцер Баррел усміхнувся собі у вуса. — Я тебе підстрахую, йди!

— Довго там не затримуйся, іспиту в тебе сьогодні немає, тож маєш час повторити матеріал, — сказав професор Рассел. Перед майбутніми тестами професор використовував кожну вільну хвилину для тренувань.

По дорозі до відділу кадрів я просякався злістю. За час, що тут працюю, я вже встиг зрозуміти, що виклик у HR не обіцяє нічого доброго. Принаймні для Франчески. Колись на неї жалілися, що вона ледь що — одразу в сльози. «Неможливо зробити їй зауваження». Ну то й що? Хіба вона винна, що така? Ну, реагує вона так. Вона взагалі на все так реагує. І що тепер?! Я роблю їй зауваження по двадцять разів на день, і професор Рассел робить, і Баррел. І Чессіна плаче. Але через кілька хвилин заспокоюється, і ми працюємо далі. Я теж не люблю зауважень — хто їх узагалі любить? Хіба можна засуджувати людину за реакцію?!

А з цим клопом.

Чому Франческа? А може, це я його приніс? А може, він сам залетів? Врешті-решт це я його накрив рукою! Чого та тітка нажалілась на Франческу? Бо та посадила Джорджіо собі на руку? Що за маячня!

Я зайшов у HR і пройшов до Еліс.

— Еліс, добрий день. Я вас слухаю.

— Добрий день, Андрію. Я вас не викликала.

— Франческа зайнята, я дав їй завдання. Я старший зміни, я несу відповідальність.

— Гаразд. Сідайте. Що у вас відбувається?

— А що в нас відбувається? — я розвалився в кріслі й схрестив пальці.

— Що там за історія з жуком?

— То не жук, то клоп.

— Добре, нехай буде клоп. Меріл (так звали жіночку з Вашингтона) дуже перелякалася.

— Я особисто попрошу в неї пробачення і пообіцяю, що такого більше не повториться.

Отут я збрехав. Я не міг дати такої гарантії.

— Не можна приносити клопів у приміщення!

— Учора потепліло, а вночі вдарив мороз. Він міг загинути. Ви б покинули на морозі цуценя?

— Ну, то цуценя…

— А це клоп. І він також живий.

— Він міг когось укусити!

— Собаки теж кусаються. До того ж цей клоп вегетаріанець, він не кусає людей.

— Але навіщо було приносити його в приміщення?!

— Цей клоп зимує, ховаючись під сосновою корою. Це сосновий клоп. Франческа привезла його з Віндзора. Там є сосни. Тут, в Іст-Ґренбі, сосен немає. Куди його випускати? Потрібно висадити його на сосну, тоді він знайде прихисток. Випускати його де-небудь — це все одно, що його вбити.

— Я не розумію.

— Багато комах у США захищено федеральним законом і законами окремих штатів.

— І цей клоп теж потрапляє під дію цих законів?

— Я не знаю. Але незнання не позбавляє од відповідальності, — цей адвокатський виступ давався мені дуже тяжко. Я насилу добирав слова, говорив помалу, з паузами.

— Попросіть пробачення в Меріл і намагайтесь більше такого не допускати, — Еліс подивилась на мене поверх окулярів і всміхнулась. — Дуже мило, що ви її захищаєте!

— У мене немає вибору. Вона моя напарниця, а я — старший зміни.

До слова, Меріл виявилася непоганою тіткою, і через годину ми всі вже сміялися з цього інциденту. Вона й справді злякалася.

Франческа вислухала мою нотацію і посадила Джорджіо в слоїк.

— Ось ти кажеш, що я дурнувата, — ображено бурчала вона, — і це ти ще на Сицилії не бував! Поспілкувався б ти з моїми кузинами, то знав би, що таке «дурнувата»!

— Справді?

— Та я британська королева порівняно з ними!!!

— Боже, бережи королеву.

Коли Франческа каже, що вона «бідна сицилійка», то це правда на всі сто. Попри те, що її батько — мільйонер.

Чессінині батьки емігрували в США сорок років тому. А раніше Джіованні, тоді син майстра по шкірі, був молодим хлопцем, що добре знав своє ремесло і був надією та опорою сімейної майстерні. Але так сталось, що він закохався в красуню Карлу — дочку заможного винороба, «білої кості». Він, хоч і син відомого майстра, був нерівня дочці одного з найзаможніших виноробів Сицилії. Навколо Карли увивалося багато залицяльників з «хороших сімей», а Джіованні лишалось тільки спостерігати, як Карла міняє кавалерів.