Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

Часом цей дар накладає відбиток на її спосіб мислення:

— Джорджіо, ти неправильно витираєш стіл! Ти починаєш зі широкої сторони, а це нераціонально! Треба витирати по коротшій — лінія буде пряміша, ти захопиш більшу площу, шлях коротший, і, відповідно, витратиш на прибирання менше енергії й часу!

— І ця людина ще критикує мене за «хворобливий і стерильний порядок» на моєму столі.

— Я математик!

Або пояснює по телефону племінниці, як скласти математичний алгоритм:

— У тебе у вихідних даних: сусід-гівнюк, його автівка і два кукурудзяні качани. Один довгий, другий короткий. Сусід-гівнюк — це константа. Є два ступені — просто гівнюк і гівнюк-гівнюк. Якщо він просто гівнюк, ти забиваєш йому в глушник автівки короткого качана. Якщо він гівнюк-гівнюк, то забиваєш довгого, бо в довгого качана більша площа поверхні, вона спричиняє більшу силу тертя, і, як наслідок, тиск у системі буде більший, а отже, й більша шкода. Так ти можеш вивести алгоритм застосування качана потрібної довжини.

Але, як усі таланти, моя напарниця трохи неорганізована. Зазвичай на корекцію траєкторії одного супутника витрачається година, максимум півтори, залежно від складності кейсу. Ми повинні проводити розрахунки одночасно і потім зіставляти результат. Так от, поки в мене кипить мозок, Франческа може просто ловити ґав, втикати в монітор, пиляти собі нігті або тріскотіти по телефону, розмахуючи руками так, що вітер здуває зі стола папери.

І коли я вже закінчую розрахунки, Чессіна оговтується і поспіхом починає свою частину роботи.

— Чессіно, я завершив, результат відіслав тобі. Будеш готова — просигналь.

— Ой, ти вже? Зараз, зараз, я бігом! — кинувши пиляти нігті, втикати, ловити ґав, подружку або маму на лінії, напарниця береться наздоганяти мене. І тепер хвилин десять- п’ятнадцять б’ю байдики я.

Урешті-решт ми витрачаємо на просту корекцію до півтори години. А за зміну, що триває чотири години, ми найчастіше маємо на корекцію три кейси. Хотіли давати четвертий, але бачать, що ми не встигаємо. Старший офіцер Баррел уже втомився натякати, що, незважаючи на статус новачків, нам треба пришвидшити темп.

Причому ніщо не заважає Франчесці працювати вдвоє швидше за мене, бо вона ж для цього має всі здібності. Але як їй про це сказати? Професор Рассел звалив це на мене: «Ти у вашій команді старший, ось і придумай».

«Придумай». Якби моя напарниця була звичайною людиною, їй можна було б сказати: «Франческо, ми повинні працювати швидше. Відклади свої справи й працюй!». Але Франческа в сенсі поведінки людина незвичайна, і подібне зауваження може викликати (і викличе) в неї потік сліз та ще, чого доброго, й депресію. А мені воно треба? Анітрохи не треба. Тому я вирішив схитрувати.

Здавши перший виконаний кейс Баррелу, я повернувся на робоче місце чорніший за хмару. Франческа відчула, що щось не так.

— Андрію, з тобою все добре? Що сталось?

— Баррел незадоволений, що ми так повільно просуваємось. Це через мене — я занадто повільно працюю… Мабуть, тому, що займаюся цим недавно, і мені на перевірку потрібна купа часу, — старанно зображаючи розпач, сказав я. Хоч я й справді був у розпачі, бо факт залишався фактом — ми працювали повільно.

— Що?! Та при чому тут ти? Ми виконуємо свою роботу вчасно! А прискіпуватись до тебе взагалі не можна! Ти ж абсолютно все робиш без помилок і зауважень! — закипіла Франческа.

— Вони хочуть, щоб ми брали не три, а чотири корекції, плюс два рази на місяць на нас висить OSIRIS — REx, — знизав плечима я.

— Хочеш, я тобі допомагатиму? Я тебе страхуватиму! — напарниця щиро хотіла мені допомогти. Мені ж було однаково, яким методом пришвидшити процес. Якщо для цього потрібно було виставити себе слоупоком і не довести Франческу до сліз — це був би ідеальний варіант.

Під час двох наступних корекцій Франческа, відклавши абсолютно всі свої справи, миттю завершувала свою частину розрахунків і сідала поряд — допомагати мені. Таким чином ми витратили на обидва кейси всього півтори години. І ще взяли додатковий. Франческа переможно зиркала на офіцера Баррела і мала вельми войовничий вигляд.

У нас у HR це називають «індивідуальний підхід».

Таке враження, ніби Франческа на кожен понеділок планує якусь чергову халепу. Того разу це було розбите скло в командному центрі. Тепер — дві до смерті перелякані жіночки. А винна у всьому, звісно ж, не моя напарниця, а клоп.

— Привіт, солоденький! — засюсюкала Франческа, щойно вранці зайшла в командний центр.