Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

Це, звісно, краще, ніж російські матюки, якими Чессіна привітала мене тижнів два тому, але «солоденький» було адресовано не мені, а здоровезному клопові, що сидів у дівчини на долоні.

— Дивись, яка краса!

Краса нерухомо сиділа у Франчески на руці й повільно ворушила вусиками. На перший погляд це був звичайний лісовий клоп, тільки тіло в нього було не таке широке, як у його лісового родича, і був він не зеленої, а сіро-коричневої барви з темними й світлими смужками, що йшли по зовнішній стороні надкрилків. Завбільшки краса була сантиметрів зо два.

— Leptoglossus occidentalis.

Франческа вигнула чорну брову й подивилась на мене поверх окулярів — так вона робила тоді, коли чогось не розуміла або була сильно здивована.

— Що це означає?

— Це означає, що на руці в тебе сидить сосновий насіннєвий клоп. Він не хижий, як багато інших клопів. Він вегетаріанець і харчується сосновим насінням, соками та нектаром. Це не клоп-смердюх, але його чіпати також не варто, бо пахне він так само. Зараз трохи потепліло, ось деякі комахи й повилазили розім’яти крила.

— Не знала, що твоє прізвище Даррелл.

— Не знав, що ти знаєш, хто такий Даррелл.

— Ти думаєш, я дурна?

— Де ти його взяла? — я відчув небезпеку і відвернув увагу напарниці від свого невдалого жарту.

— На машині сидів зранку. Було дуже холодно, я подумала, що він може загинути, і взяла його з собою.

— То ти його аж з Віндзора привезла?

— Він такий милий!

Ось у цьому вся Франческа. «Мі-мі-мі, він такий милий», — і нещасна комаха через власну мімішність влипла в халепу.

— Що ти з ним робитимеш?

— Не знаю, мабуть, відпущу, але нехай трохи відігріється.

— Відпускати треба там, де ти його взяла. Поблизу авіабази немає хвойних дерев. Вони є тільки у вас у Віндзорі.

— Значить, повезу його додому й там відпущу. І все-таки, як ти знаєш про клопів?

— У дитинстві хотів стати ентомологом.

— Я зватиму його Джорджіо!

— Узагалі-то це моє ім’я.

— Тобі шкода? Він теж буде Джорджіо!

Краса зігрілася й доволі жваво повзала по нашому столі, по клавіатурі й по конспектах. Коли ми кудись ішли, Джорджіо тихо сидів у Франчески на лацкані, наче велика химерна брошка.

Біда підкралась, як завжди, непомітно.

Тривала звичайна зміна. Ми проводили корекцію орбіт і якраз обробляли другий кейс. Крім нас у командному центрі перебували старший офіцер Баррел, професор Рассел, який спостерігав за нашою роботою, роблячи нотатки в записнику, і дві жіночки з Вашингтона, з дослідницької групи навігації глибокого космосу.

Джорджіо, якому набридло сидіти на лацкані, повзав у Чессіни по рукаві. Нарешті і це йому набридло. Він присів, потім трохи підняв черевце, розправив надкрилки й полетів.

Коли клопи літають, вони витворюють звук, який нагадує звук транспортника С-130. З густим, соковитим басом Джорджіо заклав віраж прямо наді мною і взяв курс на одну з вашингтонських жіночок. Гостя з Вашингтона такого повороту не очікувала і в посадці Джорджіо, звісно, відмовила.

Вереск стояв такий, що в мене дзеленчало у вухах. Франческа кинулась на порятунок свого улюбленця.

Клоп був наполегливий і відмовлятися від своїх планів не збирався. Жіночка з Вашингтона хаотично відмахувалася від комахи течкою і несамовито верещала, при цьому задки відступаючи до виходу. Не помітивши стільця, вона через нього перечепилася і з усього розмаху сіла на підлогу.

Джорджіо описав над її головою дугу і гепнувся їй на зачіску.

Невідомо кого мені було шкода більше. Чи жіночку з Вашингтона, що рвала на собі волосся й ляпала себе по голові, намагаючись струсити непроханого гостя, чи Джорджіо, що беркицьнув на спину й безпорадно сукав лапами в повітрі, чи напарницю, що стрибала в мене за спиною, заламувала руки й кричала, щоб не чіпали нещасну комаху.

Нарешті жіночка побачила клопа, що лежав на підлозі, і занесла над бідолашним свій чобіт. Я ледве встиг накрити комаху рукою. Удар каблуком прийшовся мені по пальцях. Було боляче, але не критично. У командному центрі запанувала тиша.

— Сі-Ті, викликає Г’юстон! У вас усе в порядку?

— Усе ОК, Г’юстон, це Сі-Ті. Дівчата гуляють, — флегматично сказав офіцер Баррел.

Франческа, ридаючи, посадила Джорджіо собі на руку. Наляканий клоп був не проти. У приміщенні стояв нестерпний сморід — Джорджіо, певно, пережив сильний стрес.

— Отак і з деякими людьми, — глибокодумно зауважив професор Рассел. — Поки їх не чіпаєш…