Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Я в школі грала у софтбол! — похвалилася Франческа, запросто зловивши мою подачу.

— У софтболі м’яч легший, його ловити простіше, — продемонстрував я своє знання гри. Однак Франческа це чомусь розцінила як виклик.

— Ловити м’яча у софтболі — те саме, що й у бейсболі! Швидкість у них приблизно однакова — біля 80 миль на годину, залежно, хто подає!

М’яч знову полетів мені в голову.

— Та добре, добре! Спокійно! А хіба софтбол — не дівчача гра, як і соккер? — я вирішив позлити напарницю, але пізно зрозумів, що краще б я цього не робив.

— Можна подумати, ти у справжній футбол граєш!!!

Європейський футбол американці називають «соккер», а американський — просто «футбол», або «справжній футбол». Не встиг я дослухати репліку, як м’яч полетів у мене з такою силою, що я вже не встигав його зловити й інстинктивно відхилився вбік.

Дзвін розбитого скла пролунав у ту ж мить — кидок був точний і сильний. Проте влучив він не туди, куди призначався. Очі в напарниці стали більші за окуляри. Вона зойкнула і закрила обличчя руками.

Я сидів і не ворушився.

— З тобою все ОК? Тебе не поранило? — у два тигрячі стрибки напарниця підскочила до мене.

— Зі мною все гаразд.

А ось з великим склом, яке відділяло пункт космічного зв’язку від командного центру, було не все гаразд. Величезне, як вітрина, прямокутне скло, півтора на два з половиною метри, розлетілося на тисячі дрібних скалок.

Крім нас, у приміщенні нікого не було. Зазвичай ми приходимо перші й готуємо пульти до роботи. Активуємо зв’язок і заступаємо на зміну. Потім приходить старший офіцер Баррел, а потім наш викладач, професор Рассел.

— Треба сховати м’яча!

— Е-е… Навіщо?

— Щоб не подумали на нас! Скажемо, що ми прийшли і скло було вже розбите!

— Я на це не підпишусь.

— Ти мій напарник!!! Ти повинен мене підтримати!

— Я твій напарник, Чессіно, а не поплічник! Усе одно тут стоять камери, і там усе чудово видно.

Очі в дівчини наповнилися слізьми.

— Мене звільнять!

— Нікого не звільнять! Це всього-на-всього нещасне скло! Хочеш, я скажу, що це я розбив? Технічно це так, бо я не зловив чортового м’яча!

Франческа заплакала.

Я встав і вийшов. Потрібно було доповісти й прибрати скло, бо незабаром мала з’явитися зміна.

Я вийшов з командного центру й пішов до кабінету командира бази. Франческа тінню тяглася позаду.

— Що ти збираєшся робити?

— Треба сказати про скло й прибрати той розгардіяш.

Франческа тихо зітхнула й знов заплакала.

— Чессіно, перестань. Це тільки скло.

— Мені кінець, — прошепотіла бідолашна сицилійка.

— Заспокойся, все буде добре.

Я штовхнув двері, і ми зайшли в кабінет.

— Г’юстон, у нас проблема! — полковник одірвав погляд од паперів і витріщився на нашу доблесну двійку.

— Ну що знову? — оце «знову» мене, чесно кажучи, трохи зачепило. Ніби ми щодня робимо якусь шкоду.

— Що значить «знову»? Ми просто вікно розбили. І це вперше.

— Де розбили?

— У командному центрі, вікно з пункту зв’язку до пультів.

— Як?

Франческа втягла голову в плечі.

— Бейсбольним м’ячем.

— ???

— Моя провина — не зловив подачу.

— Від неї? — полковник кивнув на напарницю.

— Угу.

— Слабак! — Вескотт хмикнув. Я гигикнув. Чессіна зітхнула.

Ми втрьох зайшли в командний центр.

— От лайно собаче! — сказав Вескотт.

У приміщення зайшла суперінтендант Сара МакКарті, мініатюрна струнка брюнетка. Якщо полковник Вескотт командував на базі всіма, хто мав душу, тобто людьми, то Сара командувала тим, що душі немає, тобто була ніби як завгоспом.

— Саро, — звернувся до неї полковник, — зателефонуй до А-1 (це підрядчик в Іст-Ґренбі), потрібно поставити сюди нормальний триплекс, а не це лайно. Я ще зразу казав, хай ставлять триплекс, бо так ми весь персонал можемо травмувати осколками. Виконуйте!

— Sir, yes, sir! — Сара віддала честь і вийшла.

— Вдалого дня! — полковник приклав два пальці до кашкета і теж вийшов.

Я тримав у руках бейсбольний м’яч.

— Ну що, візьмеш подачу?

Франческа у відповідь запустила в мене олівцем.

Франческа — талановитий математик. Я впевнений на всі сто в тому, що вона побачить і виправить усі помилки, яких я теоретично можу припуститися при розрахунках корекції траєкторій.

Комп’ютер — і той може помилятись. Чессіна ж без усіляких розрахунків на папері, провівши їх подумки в голові, може прямо на дошці намалювати потрібну траєкторію. І вона точно збігатиметься з моїм графіком, який я накреслю після ретельних обрахунків. Дар у неї такий.