Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

Спочатку моя бідна голова трохи не луснула. Коли я дізнався, чим саме займатимуся, перша думка була — непомітно втекти. Але мені сказали: «Ти зможеш». І ні секунди не дали в цьому засумніватися. Хоч я не просто сумнівався — я просто не вірив, що все це осягну.

Минуло всього п’ять місяців, і тепер я можу самостійно пересунути супутник на будь-яку траєкторію відповідно до заданих параметрів. Не тільки зняти телеметрію і відстежити й розрахувати тенденції відхилення та завалювання, але й запобігти цьому. І найдивніше те, що мені, вчорашньому гуманітарію, котрий усе життя тримав хіба що камеру й мікрофон, це страшенно подобається.

Треба вірити в себе. Насамперед у себе. І все у вас вийде!

«Франческа» і «халепа» — це слова-синоніми.

Щойно я зібрався пообідати, задзвонив телефон:

— Андрію, в мене біда, біда!!! — плакала в слухавку напарниця. Враховуючи те, що за десять хвилин до обідньої перерви Франческа була жива, здорова і в доброму гуморі, я подумав, що мусило статися щось серйозне.

— Що сталося, Чессіно?

— У мене машина не заводиться!

— Матір божа, Франческо, я вже було подумав, щось серйозне!!! Ти мене налякала!

— Серйозне!!! Як я додому потраплю?! А мені сьогодні в перукарню!!! — напарниця була не на жарт стривожена.

— Як я можу допомогти?

— Подивишся?

— Господи, Франческо, та я у своїй машині не знаю, як капот відкривати. Давай я покличу Ренді?

— Я ходила в майстерню, у Ренді вихідний… Якщо ти мені не допоможеш, я пропала!!! — дівчина так гірко заплакала, що я відклав свій обід, схопив куртку і вийшов на собачий холод.

Я сів до Франчески в машину й натис кнопку запуску двигуна. Зелений діод на кнопці безпорадно блимав. Двигун мовчав.

Я відкрив капот, але це ніяк мені не допомогло. Двигун «Хонди» був надійно захищений од втручання дилетантів кожухом. Візуально все було в порядку. Але автівка ніяк не реагувала на кнопку.

— Може, акумулятор сів? Ти зранку нормально завелась? — спитав я. У нас третій день стояв лютий мороз, а в районі летовища температура взагалі була найнижча в регіоні.

— Усе було добре… — пхикнула сицилійка, закутавшись у пухнастий шалик.

— Давай подзвонимо Ренді додому.

— Що бачите на дошці приладів? — одразу спитав старий механік.

— Нічого.

— Узагалі?

— Узагалі, — відповів я.

— Тоді це не акумулятор. Якби був мертвий акумулятор, була б індикація, — Ренді трохи промовчав. — Скоріше за все, щось із запалюванням. Стартер не крутиться?

— Машина взагалі мертва.

— Запалювання. Або щось із центральним замком. Ти машину нормально відкрила?

— Я на авіабазі машину не закриваю, — тихо сказала Франческа.

— Люди, я не знаю. Чорт би забрав усі машини з кнопками і дурною електронікою! Викликайте дорожню допомогу, — здався вусатий механік.

Франческа тихенько заплакала.

І тут я подивився на брелок…

Брелок, він же ключ од машини, напарниця носила на фірмовому шнурочку НАСА. До брелока було причеплено два жовті ключі з надписом «Minute key» — я сам такі копії нещодавно робив у найближчому будівельному супермаркеті. Але на самому брелоку сяяла стилізована у вигляді двох пелюсток вогню символом давньоіранського божества літера «М»…

— Чессіно, скажи мені, бамбіна, чому ти намагаєшся завести свою «Хонду» ключами від «Мазди»?..

Франческа повільно підняла на мене круглі заплакані очі.

— Що ти маєш на увазі?..

Я мовчки, насилу стримуючи сміх, очима вказав на брелок.

— WTF?!

— Де ти поцупила цього ключа?

— Ммм… Не знаю, мабуть, на кухні…

— Ходімо шукати хазяїна.

Машину я знайшов скоро. На ключ радісно відгукнулася червона «Мазда», що стояла неподалік. Автівка належала жінці з департаменту розрахунку траєкторій. Вона, як і Франческа, робила собі каву на кухні. Однакові шнурки, однакові жовті ключі, зроблені на одному й тому ж самому автоматі, що стоять у кожному будівельному супермаркеті, і майже однакові брелоки збили Франческу з пантелику. А те, що дівчина не закриває своє авто на замок, довершило плутанину.

У мене такої проблеми немає — мої ключі нагадують якір або срібний бджолиний рій, бо у в’язці їх багато, а на додачу там повно карабінів, карабінчиків, чіплялок, брелоків і ще казна-чого.

Я зняв зі своєї в’язки найбільший, найблискучіший карабін, почепив його на ключі напарниці й пристебнув їх до її сумки.

Надіюсь, тепер не загубить.

— Priviet, zdarova, blyad, nahuj, — я відірвав очі від монітора і, ще не остаточно усвідомлюючи, що, власне, діється, подивився в бік джерела цього сумнівного привітання.