Дорж Бату: Франческа. Повелителька траєкторій

— Що тут відбувається?! — голос капрала Ґутьєреса повернув мене з поля бойової слави моїх предків у реальність.

— Нічого. Нічого особливого! — я раптом подумав, що як здам цього «засранця» (а це був саме гвардієць-новобранець, здоровезний білявий селюк), то проблеми можуть виникнути не тільки в нього, але й у мене, бо полковник не схвалював на своїй базі ані найменших конфліктів.

— Джентльмени спілкуються, — сказала Франческа невинним голосом, ніби йшлося про недільний похід до церкви.

— І про що? — капрала було важко надурити. Він відчував, що тут щось не те. — Солдате, доповідайте!

— Сер, усе ОК, ми просто розмовляємо, сер… — вичавив з себе «засранець».

Капрал критично оглянув нас трьох, погрозив нам, наче шкільним розбишакам, пальцем, і пішов собі далі.

— Після роботи чекаємо тебе за блок-постом, — сказала Франческа. Сподіваюсь, ти не боягуз і прийдеш.

Грубіян сопів, дивився на нас з-під лоба і вже, здавалось, не був такий самовпевнений.

Я йшов у командний центр, думав, як далі розвиватимуться події, і подумки добирав собі секундантів. Дивно, але я не шкодував, що встряг у цю дурнувату історію. Шкодував, можливо, що вона могла розтягтися й розвинутися. Франческа вже тріщала з кимось по телефону італійською.

— Дякую, що мене захистив… — напарниця сховала телефон і подивилась на мене поверх окулярів. — Не переживай, я покличу старших братів. Патріціо сказав, що чекатиме нас після роботи.

— Дурниці. Я не мав вибору. І я не переживаю. Якось буде… — промимрив я й збрехав, бо переживав-таки неабияк. Не вистачало мені для повного щастя ще й бійки після роботи. Але нічого вже не вдієш. Що зроблено, те зроблено.

Під час першої перерви на обрії замаячила знайома фігура. І я одразу напружився. Це був ворог. І він наближався до мене. Я про всяк випадок зняв окуляри, поклав у кишеню й приготувався до бою.

Хуліган підійшов і знову, з-під лоба, вирячився на мене.

— Дякую, що не здав мене капралові, — пробубонів бичара. — Вибач. Я був неправий.

— Моїй напарниці це скажи, не мені.

— Де вона?

Я набрав Франческу і попросив її вийти надвір.

Напарниця вилетіла через тридцять секунд. «Засранець» тупцяв на місці. Він почувався явно не у своїй тарілці.

— Вибач. Я був неправий.

— Серйозно?

— Я був неправий, вибач, — знову вичавив з себе хуліган. І почервонів так, як уміють червоніти тільки біляві.

— ОК. Гаразд. Приймається, — і Франческа подивилась на кривдника поглядом Джорджа Вашинґтона з однодоларової банкноти.

— Кевін. Рядовий Кевін Вітакер, — чолов’яга простяг мені руку, більше схожу на лопату зі штирями.

— Ендрю.

— Вибачте ще раз. Я не хотів. Ніколи не повториться.

Я не курю, але мені раптом захотілося закурити.

— Тримай її як жінку, ніжно й обережно. Але міцно.

— А якщо я її не люблю?

— Послухай. Ти можеш її не любити, але вона жінка, і до неї треба ставитися з повагою. Ти можеш її не любити. Але треба бути чемним і знати, як з нею поводитись.

Полковник Вескотт тримав у руках автоматичну гвинтівку М4, і очі його світилися таким м’яким світлом, яке буває тільки в погляді закоханого чоловіка, що вранці дивиться на свою сплячу красуню.

Коли прийшли холоди, у Вескотта з’явилася нова розвага — тягати мене на кожній перерві в тир. Закрите стрільбище на авіабазі ніколи не буває порожнє. Тут щодня й щогодини, з ранку до вечора проходять тренування і стрільби.

— Я бачу, ти вмієш поводитись зі зброєю. Де навчився?

— Та так… — пробурмотів я. — Був досвід.

— І де саме?

Я не люблю згадувати історію, яка відбулась майже сімнадцять років тому в одній з гарячих точок, і тим більше розповідати про ті події, тому вдав, що не почув полковника. Вескотт уважно подивився на мене, ніби зіставляючи дані мого резюме з моїм місцезнаходженням сімнадцять років тому.

— АК-47 — це як залізна палиця. Зблизька б’є добре, здалеку гірше. А ще її не можна вдосконалити. Дрючок він і є дрючок. Забудь про нього. Тримай оце! — і Вескотт простяг мені гвинтівку М4. — Найкращий варіант для початківця. Ця дамочка навчить тебе добре стріляти!

Я не вперше тримаю в руках M4. Ця штука з калібром 5.56, як говорить полковник, красива, примхлива і, як будь-яка жінка, любить увагу та догляд. Тільки за цих умов вона викладатиметься на всі сто.

Справді, це не «Калашніков», що стріляє дешевими набоями і простий, як залізна довбня. Однак я не буду обговорювати й порівнювати ці два автомати. По-перше, текст зовсім не про це, по-друге, я не спеціаліст. А по-третє, я справді не люблю вогнепальної зброї.