Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Знання тут потрібні мінімальні, — полковник заклав руки за спину, розправив плечі, розставив ноги й викотив груди колесом. — Тут важливе чуття, око, тип зброї і практика. Багато, багато практики. Ану, давай! Ціль номер 4, дистанція 50 футів!

— Sir, yes, sir! — я зробив одиночний постріл і чорний прямокутник, розміром з цеглину, став червоний.

— ОК, це було зовсім не важко. Ціль номер 7, відстань 150 футів!

Ціль номер 7 — намальований зловмисник, що наставив на тебе зброю. Одиночний постріл. Мимо. Коротка черга з трьох пострілів. Мимо.

— Ніколи не стріляй чергами на далеку відстань, — наставляв Вескотт. — Черга добра для ближнього бою або коли цілі стоять близько одна до одної. У цьому разі стріляй одиночними.

Я спробував ще раз. Куля влучила в лівий нижній кут цілі — читай, зловмисникові в стегно.

— Андрію, політ кулі — це парабола. Знаючи відстань, масу, швидкість польоту кулі і врахувавши поправку на вітер, ти можеш приблизно уявити кут. Ти ж це щодня робиш, коли розраховуєш траєкторію супутника. Ось, наприклад, на снайперському прицілі є спеціальні поділки. Там усе можна розрахувати. І на гачок тисни, коли видихаєш. Давай ще раз.

Я затамував дух, змістив мушку трохи вгору й праворуч і вистрілив.

— У живіт! — занервувався полковник. — А треба в голову!

— У живіт теж непогано!

— Він у бронежилеті. І не затримуй дихання, а стріляй, коли видихаєш — це різні речі. Коли затамовуєш дух, то починає калатати серце і смикаються руки. Давай!

Я вираховував параболу секунд двадцять, потім, на видиху, вистрілив.

— Молодець! Влучно. Прямо в око! Тільки все одно забираєш трохи лівіше. І двадцять секунд… Поки ти, кадете, розраховуєш, тебе вже десять разів можна було застрілити! З такими темпами хіба що на полювання…

— Полковнику, а ви любите полювання?

— Ненавиджу, — крізь зуби процідив Вескотт. — От якби в оленя була рушниця, тоді ми були б на рівних. А так це банальне вбивство. І запам’ятай, синку. Найкраща виграна тобою битва, це коли ти навіть не знімаєш рушницю із запобіжника.

У моєї напарниці дуже специфічне чуття гумору.

Якось ми коригували геостаціонарну орбіту наукового супутника. Орбіта проста, корекція невелика. Професор Рассел сказав, що ми це робили сто разів, і вийшов з приміщення. Наглядати за нами залишився офіцер, у якого й без нас було триста справ.

Я довго розраховував коефіцієнт обертання та різницю між фактичною і питомою траєкторіями, щоб дати двигунам потрібний імпульс на корекцію орбіти. Одержав результат. Він мені не сподобався. Я перерахував — отримав другий. Тут я захвилювався і перерахував утретє. Вийшло те саме.

Питаю напарницю:

— Чессіно, який у тебе диференс? 2,54 × 2,75 × 14,45 і 1,02 % обертальний момент?

— Ага.

— ОК, тоді повертаємо ключі, я запускаю двигуни, — заспокоївся я.

Кожен з нас має провести розрахунки на незалежних станціях, і якщо в нас дані збігаються, то ми повинні одночасно повернути ключі й запустити двигуни, як переведуть сателіт на потрібну орбіту.

В очікуванні телеметрії я нервуюсь — не дає мені спокою коефіцієнт завалювання. Мені здається, що він завеликий. І я прошу:

— Франческо, відкрий мені, будь ласкава, файл зі своїми розрахунками, я хочу звіритись.

Франческа піднімає догори свої чорні брови і видає:

— А нема в мене розрахунків…

— Що-о-о-о?!

— Та я просто так сказала, просто за тобою повторила, і ввела те ж саме, що й ти — ти ж ніколи не помиляєшся! — заторохтіла напарниця.

— Ти не робила розрахунків?! — я відчуваю, як у мене холонуть кінцівки і на лобі виступає піт.

Якщо я раптом помилився в розрахунках, а Франческа просто зваляла дурня, ввела той самий коефіцієнт і повернула ключа, супутник може так закрутити, що потім його вже ніхто не вирівняє…

— Франческо, я тебе вб’ю!!!

У мене завмирає серце, мозок ось-ось вибухне — треба щось робити. Потрібно дочекатись телеметрії і подивитись, до якої бісової матері я відправив супутник. І чи можна щось виправити. Франческа робить великі очі й напускає винуватий вигляд. Я насилу стримуюся, щоб не зробити дорогій напарниці щось страшне й болюче.

Поки Франческа біжить отримувати телеметрію, я відкриваю обидві станції і поспіхом, тремтячими руками починаю вводити заданий курс. Дорога кожна секунда.

Чую тихий зойк — Франческа страшними очима дивиться в монітор.

— Що там?! — я відчуваю, що ноги в мене підкошуються. — Пересилай дані на станцію!!!