Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

10 лютого 2009 року об 11:55 дня в містечку Бесезда, що в штаті Меріленд, неподалік столиці США, Джон Роджерс, оператор мережі Iridium, утратив сигнал з одного зі своїх сателітів. Одразу в клієнтів Iridium у Північній Європі та на Алясці пропав зв’язок.

Телефон служби підтримки розривався дзвінками від розгніваних клієнтів — операторів нафтових платформ у Північному морі, траулерів у Тихому океані та рейнджерів на Алясці.

Роджерс розгубився — зв’язок був ще п’ять-десять хвилин тому і раптом зник. Оператор запитав дані телеметрії — телеметрію супутника передають інші передавачі з незалежним живленням од сонячних батарей, вони працюють навіть тоді, коли сам сателіт несправний. Але у відповідь одержав повну тишу. Жодної цифри.

Перевіривши телеметрію з двох незалежних станцій, Роджерс зрозумів, що сталася біда.

«Я сидів і відмовлявся вірити — всі дані вказували на те, що ми супутник втратили. Ні, не просто зв’язок втратили, а втратили його фізично. У це складно було повірити», — розповідав мені Джон.

Тодішній речник Стратегічного командування Збройних сил США лейтенант Чарлі Дрей сказав, що перша підозра на зіткнення з’явилася тоді, коли посадові особи Iridium зв’язалися зі штабом Стратегічного командування й повідомили, що вони втратили контакт з одним зі своїх супутників.

«Незабаром після цього звернення, хвилин через двадцять, наш центр космічних спостережень доповів, що вони спостерігали кілька нових об’єктів на орбіті трохи нижчій, ніж орбіта Iridium-33», — сказав мені Дрей.

«Після цього стало ясно, що це саме зіткнення, оскільки наш Центр спостерігає за космічним простором США і безперервно відстежує понад 18 тис. окремих техногенних об’єктів. І поява нових означає тільки одне — сталась халепа».

Iridium-33 важив 1234 фунти, тобто 560 кілограмів. Його запустили 1997 року на середню навколоземну орбіту (MEO), і він справно обслуговував північний сектор. До 11:55 дня 10 лютого 2009 року. Зіткнення сталося на висоті 490 миль, або 789 кілометрів, над територією Росії, десь над півостровом Таймир. Зі швидкістю 11,7 км/с, або 42 120 км/год., і під кутом 102,2 градуса Iridium зіштовхнувся з російським військовим супутником «Космос-2251». Унаслідок катастрофи утворилося понад 600 уламків, які продовжили свій політ по векторах траєкторій супутників.

Про російський військовий супутник «Космос-2251», вагою 1984 фунти (900 кілограмів), відомо небагато. Його було запущено 1993 року з космодрому Плєсецьк, і працював він аж цілі два роки, після чого його законсервували. 900-кілограмова залізна банка з «ламповими транзисторами» літала навколо Землі цілих 14 років, щоб потім зіштовхнутися з Iridium-33.

Дуже показово, що в супутника була цілковито відсутня система маневрування. Тобто коригувати його орбіту було неможливо. По суті, цей супутник справді нічим не відрізнявся від звичайної консервної банки. Саме після цього випадку в НАСА серйозно задумались про систему стеження і корекції космічних апаратів, частиною якої є і ми з Франческою.

Річ у тому, що супутники й космічні кораблі потребують постійної корекції, внаслідок впливу на них:

1) гравітації та магнітного поля;

2) «сонячного вітру» для високоорбітальних супутників та атмосферного гальмування для низькоорбітальних;

3) власної інерції, котра утворилась внаслідок маневрів.

Що точніше утримуєш супутник на заданій траєкторії, то точніші будуть дані й чистіший сервіс. Саме тому GPS працює, мов годинник, а його російський аналог ГЛОНАСС — тільки при хорошій погоді і по непарних днях.

Узагалі, якщо порівняти, то ми намагаємось утримувати супутники в коридорі радіусом приблизно кількасот метрів (у кожного супутника свої індивідуально допустимі параметри відхилення). А росіяни, за нашими спостереженнями, літають у «трубах» діаметром кілька кілометрів.

Порівняйте — кількасот метрів і кілька кілометрів. Так і власний супутник загубити можна.

Тоді, 2009 року, Iridium загалом мав 72 супутники, тож за кілька годин їх було переорієнтовано так, щоб у клієнтів, які в результаті аварії опинилися в «глухій зоні», знову з’явився зв’язок.

Тепер НАСА постійно спостерігає за двома хмарами, що утворилися після катастрофи. Ніколас Джонсон, який займається проблемою космічного сміття в Центрі Джонсона у Г’юстоні, стверджує, що прямої загрози для МКС ці хмари не несуть, оскільки орбіта МКС пролягає значно нижче, на висоті приблизно 220 миль (354 кілометри).

Однак з часом хмари мають тенденції до зниження, а це вже небезпечно.