Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Тяжко повставати проти старої школи.

Франческа зайшла в кабінет і кинула на стіл прозорий пакет. Найчастіше я не звертаю уваги на те, що й куди жбурляє напарниця, — якщо воно не летить безпосередньо в мене; але цього разу щось примусило мене подивитись. У пакеті були:

пластикова чашка від йогурту;

кришка з фольги від того ж йогурту;

одноразова ложка;

апельсинова шкуринка ( of course! );

чек із магазину;

порожня пляшка з-під мінералки;

яблучний качан.

— У тебе під столом смітник стоїть, cara mia ! Допомогти донести? І взагалі, сміття треба сортувати. Харчове — окремо, пластик і папір — окремо! — я встав, узяв двома пальцями пакет і зібрався його розв’язати. — І вза…

— Стоп! — раптом крикнула Франческа так, що я мимоволі впустив пакет на підлогу. Фольга з йогурту вилетіла й негайно налипла мені на черевик. — Стоп! Що це?!

— «Що це?!» — передражнив я. — У тебе зір упав чи що? Ти не бачиш? Це сміття! І клята кришка від твого клятого йогурту налипла мені на клятий черевик!

— Сміття?! — зойкнула дівчина. — Як сміття?! Яке сміття?!

— Алло! — я співчутливо подивився на напарницю. — Це твоє сміття, яке ти жбурнула собі на стіл. Сьогодні понеділок, тебе звати Франческа, і в нас сьогодні повно роботи!

— Гаманець! Мій гаманець! — Франческа схопилася руками за голову. — Я викинула свій гаманець!

— Як?!

— Я несла гаманець у лівій руці, а сміття — в правій. Підійшла до смітника і викинула, як мені здавалося, пакет!

— А потім пройшла КПП, половину території бази, зайшла в наш корпус, піднялася на другий поверх і не помітила, що в тебе в руці не гаманець, а пакет зі сміттям?!

— Я замріялася!

— Цікаво, про що?

Франческа раптом стала червона, як буряк.

— От не твоє діло, caro mio … — пробурмотіла вона.

Я подивився на неї поверх окулярів — точно так, як у таких випадках робить вона. Але нічого, крім туманної Франчески, не побачив. І чого вона завжди так робить?!

Колись і в мене були пригоди зі сміттям.

Перша трапилась, коли мені було років сім. У нас гостював татів рідний брат, який приїхав з іншого міста. Пішов я тоді виносити сміття. Шлях був неблизький: з четвертого поверху через чотири під’їзди за будинок.

Найсмішніше, що сміттєпровід у нас у будинку був. От тільки не працював. Якогось біса всі шахти були наглухо заварені ще з моменту заселення. Подейкують, що це сталося через занадто короткі платформи для висування сміттєвих баків унизу. Що заважало добудувати платформу, я не знаю — чи то брак коштів, чи то розуму. Останнє в СРСР було вельми поширеним явищем.

Словом, подався я виносити сміття. Вернувся. А на порозі дядько на мене дивиться якось так дивно і каже: «Ну ти даєш! Я знав, що всі Васильєви дурнуваті, але такий екземпляр бачу вперше!» Виявилося, що я як пішов із повним відром, так із ним і вернувся. «Замріявся».

А інша пригода трапилася нещодавно, коли я замість пакетика з собачим, перепрошую, гімном викинув в урну телефон. Буває. Мозок помилився й надіслав сигнал не тій руці. Упс!

Ми вийшли з корпусу й покрокували до стоянки.

— Молися, щоб смітник не спорожнили! — сказав я, помітивши, як по території бази курсує здоровенний сміттєвоз.

— Це буде просто цілковитий pizdiets ! — заплакала напарниця.

— Слухай, ragazza mia ! Я буддист. Знаєш, як у нас говорять? «Хвилюватися заздалегідь марно, а після — вже пізно. Момент хвилювання швидкий, як комариний укус». Отож розслабся й не плач. Але якщо я знайду твій гаманець, то з тебе обід!

— Усе, що забажаєш, Джорджіо!

Виявилося, що моя дорога напарниця викинула гаманець у здоровенний залізний контейнер із двома маленькими пластиковими дверцятами по обидва боки для вкидання сміття і з великим вікном згори — через нього сміття висипають у сміттєвоз. Воно було наглухо закрите важкими металевими щитками. Стандартний зовнішній контейнер для закладів із великим людським потоком. А потік і справді був великий: початок робочого дня, шоста тридцять ранку, вся база з’їжджалася на службу, і смітники, які опівночі забирали перед робочим днем, усього за кілька годин заповнювалися наполовину, після чого їх знову спорожнювали.

Я відсунув пластиковий люк, і в ніс мені вдарив приголомшливий, теплий і терпкий кисло-гнилий запах стаканів зі «Старбакса», «Данкін-Донатса», змішаний із різким запахом стаканчиків локальних кав’ярень. У комплексний запах кавової тари додавалися фруктові нотки бананових лушпайок і яблучних качанчиків, а все перекривала потужна гама скислих учорашніх обідів, акцентована ритмом зацвілих страв, забутих в автомобілях ще минулого тижня і знайдених аж сьогодні. Подекуди в симфонії запахів лунали партії чогось медичного, фізіологічного і… Словом, славетному письменникові Патріку Зюскінду вистачило б на новий роман.