Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Відкрилися двері, і в кабінет просунулася голова старшого офіцера Баррела.

— Джорджіо, ти що, звільнятися надумав? — замість привітання сказала голова. — Ти, той, що витворяєш? Я на пенсію зібрався, а ти тут звільнятися надумав! Ти що?

— Та я не звільняюся! — простогнав я і прикрив очі. За кілька хвилин я втомився так, ніби півдня мішки з бульбою тягав. Так, саме ці, один із яких звалився на мою бідну голову.

— Хе-хе, жартівник хрінів, іди тепер, заспокоюй усіх! — голова щезла.

Я шукав Франческу всюди. На дзвінки вона не відповідала. На стоянці її не було. У альтанці, куди ми ходимо на перерви, також. Відкритих літаків у зоні прийому не було, з території бази вона не виходила. І навіть у тирі її не було. Залишилось одне-єдине місце, де могла сховатись ображена сицилійка.

Я обережно постукав у двері туалету на третьому поверсі.

— Іди на хрін! — пролунало у відповідь.

— Франческо…

— Іди в сраку!

— Ну перестань! Я прийшов попросити вибачення. Вибач, будь ласка, я пожартував!

— Ти не смішно жартуєш!

— Я знаю! Усе, виходь, будь ласка!

— Ні!

— Чому?!

— Тому що!

— Ну то й сиди там! — я почав потрохи закипати. — Нам працювати треба. Я йду працювати.

— Іди!

Чорніший за хмару я зайшов у командний центр. Там, біля моєї станції, стояв офіцер Баррел, схрестивши руки на грудях.

— Де Франческа?

— Не знаю, вона не корова, а я не ковбой, я її не пасу!

— Ти її до сліз довів! — докірливо пробурчав професор Рассел. — Жартівник.

— Я прошу пробачення за свій недолугий жарт! — крізь силу сказав я. — Пробачте!

— «Проба-ачте!» — перекривив мене професор. — Спочатку довів тут усіх до гарячки, а тепер…

Усі подивились на мене з осудом. І тут мене прорвало.

— Знаєте що?! Ніжні вони тут усі зібрались! Так, я пожартував! Невдало, згодний, але я попросив пробачення! І знаєте, що я вам скажу?! Мені не подобається ваша реакція! Я тут що, в рабстві?! Треба буде мені звільнитись — я звільнюсь! І… І взагалі, коли Франческа тут чудить, то всім усе ОК, а як я пожартував раз на рік, то прямо вже всіх повбивав! Ноу! Так не буде! Я попросив пробачення!

Штовхнувши ногою стілець, я покрокував на вихід, ледь не збивши з ніг очманілу від побаченого й почутого напарницю, яка нарешті вийшла з туалету й саме заходила в командний центр.

Якщо ви думаєте, що це кінець, то дуже помиляєтеся. З командного центру я так і не встиг вийти. Бо на порозі стояла начальниця відділу персоналу, Еліс.

— Андрію, зайдіть до мене, будь ласка, — металевим голосом сказала вона й пішла геть.

Я подумав, що вмру прямо тут і зараз.

— Джорджіо, ти не гарячкуй так… — раптом м’яко сказав професор. — Ну всі ми не так сприйняли, буває. Ти мені теж пробач, у мене просто нерви розхиталися. Знаєш, скільки зусиль мені коштувало підготувати вашу пару? Звісно, ніякого рабства в нас немає. Ми тільки раді будемо, якщо ти знайдеш кращу роботу!

— Я нікуди не йду. Це ви пробачте, — сказав я і вийшов.

Еліс сиділа в себе у кріслі й дивилася на мене поверх окулярів.

— Андрію, що у вас діється в колективі? — начальниця HR свердлила мене поглядом.

— Та нічого не діється… — я зітхнув. — Це моя провина, я невдало пожартував, і всі впали в нерви.

— Я в курсі, — сказала Еліс. — У вас дуже непростий колектив, Андрію. Я вас розумію. Але спробуйте зберігати у вашому підрозділі спокій і робочу атмосферу. Робота у вас тонка й нервова, вам не потрібні зайві стреси. Я поговорю з усіма. Я розумію, як вам тяжко.

Я ледь не розплакався прямо в кабінеті у начальниці. Людина, якої я побоювався з першого дня мого перебування на посаді, виявилася дуже чуйною і співчутливою. І одразу раптом захотілось розповісти Еліс про всі свої проблеми, страхи і побоювання, але я обмежився простим «дякую» і вийшов.

На виході я знову наткнувся на напарницю.

— Франческо, ти чого тут? — тихо спитав я.

— Та я тут… Раптом допомога була б потрібна… Тут Еліс… — ще тихіше сказала Франческа й густо почервоніла.

Ми зайшли в командний центр. Професор устав зі свого місця, підійшов до мене й поплескав мене по плечі.

— Живий?

— Угу…

— Це я у всьому винна… — знову заплакала Франческа. — Це я перша істерику влаштувала!

— Та перестань уже, cara mia …

— Це я на тебе накричав, вибач, — сказав професор.

Так ми стояли, обнімалися, просили одне в одного пробачення й плакали.

— У мене не командний центр, а прямо цирк «Дю Солей» і «Метрополітен-опера» в одному, — зітхнув Баррел, спостерігаючи за фіналом вистави. — Королі драми!