Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Дірокол!!! Цілий! Не поламаний! — Маковскі тримав у руках старезний дірокол на три стрижні — для великих аркушів.

— Ну дірокол, ну то й що?! Він тобі потрібен?

— Аякже! Протоколи оглядів підшивати!

Я критично подивився на сержанта.

— Ох, Маковскі, такий великий, а розуму, наче в білки!

— Чого це? — образився сержант.

— А того, — Франческа з півслова здогадалася, до чого я гнув. — Якщо тобі потрібен новий дірокол, то треба йти до суперінтенданта бази, сержанта МакКарті!

Маковскі почервонів і відкинув дірокол так, ніби він йому руки попалив.

— Ото ще придумаєте…

Ми з напарницею з усієї сили зареготали. Смішно це, мабуть, сприймалося збоку: дівчина голосно регоче коло смітника, а смітник їй відповідає глухим басом.

Раптом Франческа різко замовкла, ніби чимось удавилася.

— Гей, що там у тебе? — спитав я із контейнерних надр. — О, я тут пончика знайшов! Майже новенький, шоколадний! Тобі взяти?

— Ні! — пискнула напарниця.

— Ти ж любиш шоколадні, камон!

— Джорджіо, пробач! Це не той смітник!

Я відчув палке бажання подержати когось за тонку горляночку.

—  Francesca, ragazza mia, mi chiedo, ma che diavolo?! [38] Francesca, ragazza mia, mi chiedo, ma che diavolo?! (італ.) — Франческо, дівчинко моя, якого біса, я питаю?!

— Чого це «якого біса»?! Ну переплутала я, scusi [39] Scusi (італ.) — Вибач. ! — напарниця, винувато кліпаючи очима, позадкувала від смітника. Вона знала, що коли я намагаюся говорити італійською, то я або сильно розчулений, або навпаки.

— «Scusi?!» Я заліз у цей смердючий контейнер із головою, а ти мені кажеш «scusi»?!

Сержант Маковскі гиржав, наче кінь, який щойно скинув набридлого вершника.

Поки я вилазив зі смітника, мій гнів змінився на нестримний сміх: уявіть собі, як і про що треба було думати, щоб не пам’ятати, повз який саме смітник ти проходила. Заради справедливості зауважу, що через сорок футів за рогом, одразу коло виходу зі стоянки, стояв точно такий самий контейнер. І якщо йти з парковки, то саме він буде перший, а не той, що стоїть коло нашого корпусу.

Гаманець лежав одразу коло люка, між коробкою із-під пончиків і пакетом. Його ще не встигли завалити сміттям, що, зрештою, не дивно — минуло всього півгодини, тридцять хвилин. Але це були дуже насичені тридцять хвилин… Саме з таких хвилин — несподіваних, різних на запах — і складається наше життя.

Пам’ятайте одне просте правило: якщо не хочете постійно жити в напрузі, чекаючи, що станеться якась халепа, не мордуйтеся — створіть її самі.

Оскільки Франческа була сьогодні тиха, як миша, я вирішив узяти контроль над ситуацією у свої руки.

—  Ragazza …

— Що?

— Як ти думаєш, кого тобі дадуть у напарники, якщо я звільнюся?

Щось гупнуло об підлогу, стілець із силою від’їхав і гахнув у стіну.

Переді мною стояла напарниця.

— Ти зібрався звільнятися?! — Франческа була, е-е-е… Чи то схвильована, чи то розлючена. Чи схвильована, розлючена й приголомшена одночасно.

— Та я не…

— Ти! Зібрався! Звільнятись?!!

Я селезінкою відчув, що ось вона, середа, і ось вона — халепа. А ще я відчув, що мене зараз битимуть.

— Та стривай…

— Ти… Ти! Ти! — напарниця затулила обличчя руками й вилетіла з кабінету.

— Господи! Стій! — я рвонув за дівчиною і налетів на професора Рассела, котрий прибіг на крики. Він завжди так: почує, що в нас весело, так одразу й прибігає.

— Звільнятися?! Ти звільняєшся?! А мене попередити? Що це все значить, Джорджіо?!

— Та ніхто нікуди не звільняється! Ніхто нікуди не йде! Я пожартував! І вза…

Професор подивився на мене так, що я осікся на півслові. Ліве око в нього смикнулось. Я позадкував.

— Що. Це. Все. Означає, — тихо повторив Рассел.

— Та нічого не сталося, усе гаразд! Ну пожартував я, ну невдало, ну довів напарницю до сліз, сорі, скузі, екск’юз мі, уучларай! — зачастив я.

— Та ви тут охрініли вкрай! — загорлав раптом мирний фізик. — Спочатку одна, потім другий! Ви, тля, не можете спокійно співіснувати? Що за херня тут діється?! Бійки, сварки, скандали, пальці в підшипниках, лазіння по смітниках, пожежі! Вам, тля, скільки років?! Я розумію, Франческа, але ти! Ти! ТИ! Я завжди думав, що ти тут єдиний при тямі! Чо за жарти такі?! — професор вийшов із кабінету і тряснув дверима так, що зі стіни зірвався календар.

Я сів у крісло. Було таке відчуття, що мені на голову впав мішок із бульбою. Я навіть землю, що витрусилася з цього мішка, на вухах відчув.