Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Зрештою, яка різниця? — махнув я рукою.

— Усе одно цікаво дізнатися щось нове, — відповів командир. — Диви, які в нього передні ноги м’язисті, накачані.

— У павуків немає м’язів… — сказав я.

Усі знову витріщилися на мене.

— Що?!

— А як?!

— У нього ноги — як пусті герметичні трубочки. Згинаються і розгинаються під тиском крові, яку регулює павук. Тобто в ногах павука — гідравлічний привід.

— У нас прямо не база, а телеканал Animal Planet ! — засміявся полковник.

Ми розпитали Вескотта про Пуерто-Ріко і після нетривалої розмови пішли на зміну, а у полковника почалася нарада.

— Як ти думаєш, Джорджіо, де нам випустити Волохатика?

«Волохатик». Тепер у павука є ім’я!

— Та десь у лісі. Ці павуки живуть там, де багато комах. Вони не плетуть сітки, а живуть у нірках, стінки яких вкривають щільним килимом павутиння, — почав я чергову лекцію. — Павуки-вовки дуже швид…

— «Манюпусик»! — Франческа підняла на мене круглі очі. — Його немає!

— Як?!

— Так! — Франческа почала нишпорити в командному центрі, заглядаючи під станції та крісла.

— Омайґад, ще цього мені не вистачало! — старший офіцер Баррел швидко закрив двері у свій бокс.

— Тільки не кажіть мені, що він утік! — прошепотіла в навушник начальниця зв’язку Трейсі. — Мамо! Я не вийду звідси!

—  Ragazza mia , коли ти бачила його востаннє?

— Ще в кабінеті у Вескотта… Він повзав у мене на плечі…

У мене зупинилося серце.

І тут ми почули різкий протяжний крик. Який почався із фальцету і зірвався на хрип.

Крик пролунав із кабінету командира.

Ми стрімголов кинулися в коридор. З кабінету вийшов похмурий Вескотт.

— Заберіть свою худобу з мого кабінету! — процідив він. — Ви мені всю базу розженете!

Франческа, плачучи, побігла визволяти свого улюбленця. Усі офіцери збилися в гурт коло дверей й боязко позирали на стіл. По стільниці, вивчаючи якісь військові документи, спокійно повзав Волохатик.

— Іди до мене, маленький!.. — засюсюкала дівчина до восьминогого. — Такий маленький, а такі здорові дядьки тебе злякалися!

Дядьки похмуро мовчали.

Гордо задерши підборіддя й тримаючи Волохатика на долоні, Франческа продефілювала повз офіцерів і полковника.

— Джорджіо, благаю, випустіть це чудовисько! Бажано не на території бази, добре?

—  Sir, yes, sir!

— Я трохи не вмер, коли він виліз мені на зошит!

— То це ви кричали?!

— Кругом! Кроком руш!

—  Sir, yes, sir!

— Усі страхи — у людей в головах, — філософствувала напарниця, коли ми нарешті випустили Волохатика на волю. — Павук здебільшого нічого поганого людині зробити не може. Тим паче, в Новій Англії немає смертельно отруйних павуків. Ото людина придумала собі, що вона чогось боїться, і починає цього боятися, хоча ніяких підстав для страху насправді немає.

—  Ragazza mia , а ти чогось боїшся? — спитав я.

— Авжеж, боюся!

— Чого?

— Боюся бути нікому не потрібною…

— Дурниці! — сказав я. — Тобі це не загрожує.

— Правда?

— Можеш повірити мені на слово.

— Знайомтеся, це Джейсон, і він має аутизм, — до нас у командний центр завітала ціла делегація: двоє дорослих і маленький хлопчик.

— Привіт, Джейсоне!

— Привіт, Джей-Джей! — з’ясувалося, що Франческа знайома з нашим маленьким гостем.

До нас у гості ходить багато дітей. Зазвичай школи домовляються з командуванням бази і ми виділяємо час для екскурсій — військові дуже відкриті в цьому плані. Полковник Вескотт завжди йде назустріч дитячим колективам, особисто зустрічає всі делегації і, якщо є час, сам проводить екскурсії. Думаю, що з командира вийшов би чудовий вихователь чи навіть учитель. Але цього разу в нас був незвичайний гість. І прийшов він не просто на авіабазу, а прямо до нас, у наш маленький командний центр.

І цей гість став для мене найбільшим потрясінням за останній час, якщо, звісно, не брати до уваги моє знайомство з Франческою.

— Давно ви знайомі? — спитав я напарницю.

— Десь із півроку! — сказала Франческа, обіймаючи Джей-Джея. — Це мій маленький друг! — Дівчина нахилилася до нього і, дивлячись у підлогу, показала пальцем на мене й тихо проказала: — Це мій друг і напарник Джорджіо. Він смішний.

Джей-Джей кивнув. З найпершої хвилини, коли хлопчик зайшов, він не промовив ані слова. Він узагалі був незвично тихий і чомусь завжди дивився вниз і трохи навіть убік. На вигляд йому було років десять — звичайний хлопчик у картатій сорочці і в штанях кольору кави з молоком. Густе русяве волосся стирчало на всі боки — геть як у старшої дочки полковника Вескотта, Меґан, — і теж робило хлопчика схожим на маленького Страшила.