Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Франческо, ти спиш на ходу, що з тобою?

— Племінниця, Сільвія, захворіла, вночі мала високу температуру, то я цілу ніч не спала. Аж на ранок обидві позасинали, — пожалілася бідолашна.

— Боже, що сталося?

— Мабуть, у садочку підхопила вірус. Патріціо з дружиною тільки сьогодні вранці прилетіли з Техасу.

— Літали волонтерами?

— Угу. А я ввечері забрала малу від батьків, і почалось…

— Ясно. Співчуваю. Тобі дуже погано?

— Зараз отут упаду й засну…

— Давай хоч до кабінету дійдемо.

— Може, ти мене понесеш?..

Перед зміною Франческа зварила таку каву, що в мене від самого тільки запаху полізли очі на лоба. Але кава її врятувала не більше ніж на півгодини. Щойно ми розібрали кейси і почали роботу, як дівчина заплющила очі «на п’ять секундочок». «П’ять секундочок» тривали хвилин десять, поки її не розбудив Г’юстон — їм там заманулося дізнатися, який кут нахилу ми збираємося дати супутникові GOES—15 . Ці дещо застарілі машини побудовані на базі Boeing BSS—601 і вельми примхливі при корекції.

— Пташко, з тобою все нормально? — спитав Г’юстон. — Тут «Світленд» (НУОАД) переживає через кут… — Дженіфер зі зміни координації теж переживала не на жарт.

— Та все в порядку, — позіхнувши, відповіла Франческа. — Кут дванадцять мінут п’ятнадцять секунд… дванадцять мінут п’ятнадцять секунд… угу…

— А вектор корекції який? x=15,7; z=0,18?

— Ага, такі синенькі…

— Що-о-о? Синенькі? Що синенькі?

— Таблетки… Маленькі такі… — Франческа замовкла.

— Ти мариш, ragazza mia , — сказав я. — Г’юстон, вектори коректні, я підтверджую!

— Ой, вибачте, вибачте, це я про своє подумала, і ось… — бурмотіла Франческа.

— ОК, Сі-Ті, прийняли, — насторожено промовила Дженіфер. — Ви там будьте обережні. Чуєш мене, Пташко?

— Мгм… Чую, Джен… Тобто Г’юстон, Сі-Ті, прийняли!

Хвилин п’ятнадцять я розраховував орієнтацію. Після того, як отримав потрібні дані, я заклав їх у станцію і перевів статус із червоного на жовтий. Залишилося дочекатися перевірки, ввести дані векторів корекції, і можна буде запускати двигуни. Але в полі «перевірка» вперто горів червоний вогник, сигналізуючи, що процес і не думав починатися. У полі векторів було абсолютно чисто, хоча дані були нам відомі ще п’ятнадцять хвилин тому.

— Франческо? — у відповідь тиша. — Ragazza?

Знову тиша. У навушнику — повний спокій. Я встав із крісла і заглянув за монітор. На столі, поклавши обличчя на руки, солодко спала моя напарниця.

— Франческо! — покликала в навушник Трейсі. — Boeing на тре…

— Цсс, вона спить! — тихо сказав я.

— Тобто як спить?

— Як усі люди сплять!

— Не зрозуміла…

— Вона цілу ніч просиділа з хворою племінницею, — пояснив я. — Ось і відключилася…

— Бідолашна…

— Забери їй звук із гарнітури, будь ласка!

— Уже забрала.

— Дякую!

У цю мить у командний центр зайшла сержант МакКарті. Ми всі дружно поприкладали пальці до губ: «Тихіше!»

— А що, власне…

— Тихо, Франческа спить!

— Спить?!

— Та тихіше!

— Боже, що з нею?

— Втомилася людина. Доглядала хвору племінницю.

— Бідолашна… — Сара навшпиньки підійшла до подруги. — Ой дивись, дивись! Спить, як янгол!

— «Янгол»! — гигикнув я. — Хіба що коли спить…

Я підійшов із другого боку, обережно висмикнув прозору трубочку навушника з вушка напарниці і повільно витяг із-під неї документи, щоб вона їх не заслинила вві сні. Сара накрила Франческу своєю військовою курткою, а я тихенько погасив монітор і вимкнув станцію.

— Трейсі, приглуши монітори, будь ласка, і заведи мені в гарнітуру лінію голосного зв’язку, — попросив я.

— Зараз… — пошепки відповіла Трейсі. У ту ж секунду я почув у навушнику гомін Центру управління польотами в Г’юстоні.

— Джорджіо, я сяду на третю станцію, і продовжимо, — сказав професор Рассел. — Нехай дитина спить.

Перед перервою до нас знову зайшла Сара.

— Ти підеш надвір?

— Ні, краще залишуся тут — раптом дитина прокинеться, побачить, що вона сама і монітори не працюють, — ще злякається.

— Уявляю собі! — тихенько засміялася Сара. — Я колись, як прийшла в Національну гвардію, заснула на навчаннях, бо перед тим цілу ніч несла вахту в зоні прийому. А в нас тоді тактику викладав Маршалл. То ця падлюка як гаркне мені у вухо: «Тривога!»

— От зараза!

— Ага. Я схопилася, замахала руками! Ну геть як сполохана курка! — сміялася Сара.

Тут Франческа уві сні щось заговорила й заплямкала, і ми одразу притихли.