Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Ну… — дівчина опустила очі. — Не знаю… Таке враження, що я не тим займаюся…

Я аж закляк.

— У якому сенсі «не тим займаюся»?

— Ну… Ніби я не на своєму місці…

— Що тобі заважає почуватися на своєму місці, bambina ? Тобі некомфортно? Ти не любиш те, що робиш? У чому причина? — ситуація мене дуже збентежила, і я щиро хотів зрозуміти, що не так.

— Ну… — вкотре повторила своє «ну» напарниця. — Мабуть, буде краще, якщо я піду…

«Господи, знову!» — промайнуло в моїй голові.

Напарниця раніше вже приголомшувала нас звісткою, що її запросили на іншу роботу. Звісно, нікуди йти вона не збиралася, як з’ясувалося пізніше, просто ця мала окулярчаста потворка хотіла подивитись на нашу реакцію.

І знову це вередливе дівчисько придумало собі якогось ґудза!

— Куди піти? Навіщо піти? Що таке, моя діамантова, не виспалася сьогодні? У тебе температура?

— Я не знаю… Через мене у вас стільки мороки… У тебе, в офіцера Баррела, у Трейсі… І мені через це так незатишно…

— Яка морока? Ти про що?!

— Ти знаєш, про що я!

Я відчув, як у мене всередині зростає хвиля тривоги.

«Що буде з командою, якщо Франческа справді піде?!» — відганяв я настирливу думку.

«Що ми зробили не так, що їй стало незатишно?!»

«Що треба зробити, щоб вона передумала?!»

— Припустимо, ти підеш. А куди?

— Не знаю… — знизала плечима напарниця. — Знов у Starbucks піду… Може, в Чикаґо попрошуся…

— А там? Що там? Перестанеш бути собою? Не влипатимеш в історії? Будеш нудною офісною працівницею?

— Я не хочу, щоб вам через мене було незручно…

— Та що ти оце верзеш про «незручно»?! Причина в іншому? Зізнавайся!

Очі її забігали, і в мене почав з’являтися туманний здогад.

— Ну…

— «Гну!» Ти щось недоговорюєш і темниш. Ану не бреши!

— Та я що… Я нічого…

— Припустімо, ти звільнишся. Ти не знаєш, куди піти. Як ти будеш оплачувати рахунки? Квартиру? Страховку? Вернешся до батьків? Навіщо ця розмова взагалі?!

— Добре, здаюсь! Я хотіла тебе розіграти! Ти не купився! — Франческа радісно засміялася.

— Що я тобі казав?! — ревнув старший офіцер Баррел, який за сусідньою станцією підступно підслухував нашу розмову. — Він не купився!

Я відчув нестримне бажання придушити мою дорогу напарницю, яка сиділа навпроти мене й безсоромно іржала.

— Ні, я помітила, що спочатку він злякався!

— Офіцере, я розумію, що в неї, — я вказав на дівчину, — проблема з головою. Але ви! Як ви могли дозволити їй так із мене знущатися?!

— Я ж одразу сказав, що ти на таку лажу не купишся! — виправдовувався Баррел.

Я розчаровано хитав головою.

— Франческо, ти мене недооцінюєш. По-перше, ти дивилася на мене, не відводячи очей, ніби спостерігала за моєю реакцією, а не міркувала про те, що тебе бентежить. По-друге, знаючи твою прагматичність і любов до свободи та самостійності, я ніколи не повірю, що ти зібралася йти з роботи прямо в нікуди, не підготувавши шляхів для відступу. Я одного не розумію: на хріна було це робити?

— Бо ти сидів такий сумний і втомлений. Я вирішила тебе трохи підбадьорити.

— «Підбадьорити»?! Ти серйозно?! Ти мене вирішила трохи струснути чи що?!

— Вона просто хотіла послухати, яка вона хороша, чарівна й геніальна! — прошепотіла мені в навушник Трейсі, яка теж, виявляється, чула нашу розмову, а тепер звернулася до мене по іншому каналу, щоб її чув тільки я. — Може, ми їй про це не так часто говоримо? Як ти вважаєш?

— Може, й справді, нечасто… — погодився я.

— З ким ти там розмовляєш? — насторожилася Франческа.

— З твоїм сумлінням! — відрізав я. — Воно каже, що докори його гризуть не часто.

— Ну, Джорджіо, caro mio , ну, пробач!..

— Так. Слухай. Хочеш по-простому? Ми тебе цінуємо. Ми тебе любимо. Ми за тебе кому хочеш горлянку перегриземо і в землю зариємо. Ми зробимо для тебе все, що ти тільки забажаєш, щоб тобі було з нами добре й комфортно. Тільки ніколи. Чуєш? Ніколи. Так. Не жартуй. Ніколи.

А тепер марш працювати!

Часом усі ми потребуємо добрих слів і підтримки. А якщо теплих слів і підтримки замало, то ми підсвідомо починаємо їх вимагати. Ну, хто підсвідомо, а хто навмисно, як моя дорога напарниця.

— Франческо? — у відповідь тиша. — Ragazza? — нічого. У навушнику був повний спокій. Я підвівся із крісла і заглянув за монітор. На столі, поклавши обличчя на руки, солодко спала моя напарниця.

Франческа широко позіхала ще під час церемонії підняття прапора. Щойно полковник Волтон промовив перші слова ранкової промови (Вескотт із загоном добровольців був у відрядженні в Пуерто-Ріко), як напарниця схрестила руки на грудях, заплющила очі й почала куняти. Щоб дівчина не заснула й не впала, мені довелося штурхнути її ліктем.