Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— До всіх, хто з нею працює, — допомогла мені Трейсі. — Вона така тільки з нами. Вона може бути ніжною зі мною, із Джорджіо, з Сарою…

— А хто це — Сара? — спитала Майя і подивилась у свої папери.

— Це ще одна людина з нашої шайки.

— Перепрошую?

— Це наша подруга, сержант Сара МакКарті, вона з персоналу авіабази, — Трейсі переклала на людську мову слово «шайка».

— А, добре, продовжуйте!

— Франческа може бути ніжна з нами всіма, але якщо хтось сторонній нас зачепить, то вона йому видряпає очі й запхне в задницю!

— Нічого собі! — реготнув Баррел. — Хотів би я на це подивитися!

— Хіба ви не бачили? Уже скільки таких випадків було, — сказав я. — Вітакер, білявий здоровань, який штовхнув мою напарницю, і та змусила нахабу вибачатись, а ще морські піхотинці — ті взагалі потім з ангарів носів не потикали. (Якось один заїжджий морпіх по-хамськи залицявся до дівчини, а вона ледь не прострілила йому з гвинтівки коліно).

— Може, досить мене тут обговорювати? — спитала червона, як помідор, Франческа.

— А вона симпатична? — проігнорувала її Майя.

— Аякже! — одночасно вигукнули ми всі.

Франческа з яскраво червоної стала бордова й негайно заплакала. Майя злякано подивилася на нас.

— Вибачте, я щось не те спитала?

— Та ні, це нормально! — сказав я, взяв зі стола шоколадну цукерку й подав напарниці. Франческа її розгорнула й одразу заспокоїлась, ніби й не починала плакати.

Майя швидко зробила в блокноті якусь позначку.

— Дякую. А що Франческа може сказати про свого напарника?

— Він дуже терплячий… — сицилійка знову зашарілася. — Він мене терпить, терпить і терпить. Я все забуваю, плутаю, потрапляю в різні, гм… ситуації. Один раз навіть замкнулася в туалеті…

— Це ще не найстрашніше, повірте мені, — похмуро сказав я. — Вона тут двічі в лікарню потрапляла — оце, я розумію, були ситуації!

— І він завжди мене рятує… А ще він дуже скромний…

От чесно — я вже забув, коли востаннє так реготав. У мене просто істерика трапилась.

— Що я такого сказала?! — обурилася Франческа, і в голову мені негайно полетіла апельсинова шкуринка, ледь не зачепивши в польоті ошелешеного психолога.

Майя знову щось записала в блокнотику.

Ми обговорили, перемили кісточки одне одному, порівнювали одне одного з різними тваринами та предметами і дуже сміялися.

Ми з’ясували, що я схожий на вайлувату й смішну панду і чомусь на англійське шкіряне крісло.

Професор Рассел — на мудрого ведмедя та на комп’ютер Dell зразка 2002 року.

Трейсі — на невгамовного скотч-тер’єра і гавайську гітару «укулеле». Ще й сперечалися, чому саме гавайську, якщо Трейсі з Ямайки. Але бути схожою на барабани наша космічна зв’язківниця категорично відмовилася.

Вусатий Баррел був схожий, звісно ж (хто б міг подумати?), на моржа і на техаський ковбойський капелюх.

А Франческу ми порівняли з пухнастою маленькою білкою за її манеру всім кидатися та зі скляним ядерним реактором. Благаю, навіть не питайте чому.

Весь час, поки ми сміялися, сперечалися, сварилися й знову реготали, психолог стурбовано хитала головою і щось писала у своєму блокноті.

Нарешті настала черга обговорювати ситуації.

— Уявіть собі, — сказала Майя, — що ви потрапили в полон до ворогів. І вони вас готові відпустити, але ви натомість повинні обрати когось одного, хто залишиться в заручниках. Ваші дії? Почнімо зі старшого зміни.

— Я нікуди не піду, якщо не оберуть мене, — сказав я.

Ситуація, звісно, була дурна, але якщо вже відповідати, то відповідати.

— А чому? — спитала психолог і уважно на мене подивилася.

— Тут причина не в самопожертві й не в геройстві. Я наймолодший, а відповідно, хай пробачать офіцер і професор, я міцніший. Дівчата, звісно, підуть перші.

— Ні, Джорджіо. Ти не правий. Я найстарший. Рішення приймати повинен я. До того ж я командую центром! — рішуче заперечив командор Баррел. — Залишусь я, це очевидно.

— Джоне, у тебе п’ятеро дітей, що ти верзеш?! — обурився Рассел. — Я не набагато за тебе молодший. Франческа — перспективний математик, Трейсі має холодний розум, а Джорджіо з його навичками виживання виведе всіх до наших.

— У мене немає сім’ї і дітей, залишусь я, — сказала Трейсі.

— Ану не вигадуйте! — урвала потоки жертовності Франческа. — Треба в них лишити мене! Я їм влаштую апокаліпсис! Вони вас іще доганятимуть і благатимуть, щоб ви мене забрали в обмін на їхню повну капітуляцію!