Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Усе це, звісно, було дуже весело, але через півгодини таких екстрених тренувань в ефірі з’являлась оператор координації Джен і суворим голосом вимагала закінчення маневрів із сателітом, бо основну програму нам ніхто не відміняв. І ми лишалися після роботи, щоб усе доробити. А ще рекординг і звіти…

Одно слово, весело.

— Боже, як класно! Ми здали ці кляті тести! Свобода і купа вільного часу для поточної роботи! — Франческа була щаслива.

— Ви рано розслабилися, — пролунав у навушнику голос Майка. — Тепер капсули — це і є ваша поточна робота. Наступний семінар у понеділок, об 11:15. Гарного дня!

— Добре, хоч не під час активної зміни! — пробурчала напарниця, зриваючи навушник.

— Звикайте, діти, це будні. Америка вертається в пілотовану космонавтику! — офіцер Баррел, наш добродушний вусань, стояв при вході у Командний центр при повному параді — на темно-синьому кітелі висіла солідних розмірів орденська планка. Судячи з неї, кількість нагород нашого командора перевищувала три десятки.

У нас із напарницею відвисли щелепи — ми й гадки не мали, що в офіцера Баррела медалей більше, ніж напарниці років. Сам Баррел про це ніколи не згадував, та й планку ніколи не носив.

— Ого! Ви, командоре, вирядились, як на свято! Це тому, що сьогодні ювілей? НАСА виповнилося 60 років? — спитала Франческа. — Такий красень, аж осліпнути можна!

— У мене сьогодні ще одне свято! — лагідно всміхнувся наш вусань. Ці промінчики зморщок біля очей зовсім не робили його старим. Такі зморшки зазвичай бувають у людей, що часто всміхаються. — Сьогодні — мій останній день на службі.

Ви коли-небудь отримували удар по голові? Ні? Такий, що після нього душа, здається, вилітає із тіла. Коли земля пливе під ногами й ти нічого не можеш із цим зробити. Коли на мить забуваєш дихати. Тільки різкий дзвін у вухах. Навіть не дзвін, а свист, що переходить в ультразвук, а потім настає тиша. І повна темрява. Я колись був контужений ударною хвилею, тож чудово знаю, що це таке. І от сьогодні це повторилося знову. Ні, ми, звісно, знали, що офіцер Баррел збирається на пенсію. Ми навіть знали, що він допрацьовує останні дні. Але ми чомусь не вірили, що цей останній день прийде так скоро.

— Як, останній день?.. — пригніченим голосом промовила нещасна напарниця. — Як?!

— Отак. Останній, — офіцер Баррел спокійно, звичайним кроком, як він робив увесь час, що ми його знаємо, пройшов у свій засклений бокс. — Я тут уже й речі зібрав, звільнив для Джорджіо місце. Чуєш, Джорджіо? Тепер заживеш!

— Заждіть… А звіти? Хто прийматиме вересневі звіти? Це ж кінець місяця!.. — у мене затремтів голос і защипало в носі. Усе, що відбувалося, було таке нереальне, що я відмовлявся вірити. — І кейси треба розібрати…

— Джорджіо, ти хіба не знаєш, куди й що порозпихати? Звіти з п’ятого й другого секторів для Ґріфінса, рекординг 14:00 має бути в Джен, усі поля мають бути заповнені. Все. Тепер ти тут головний. Командор!

— Та який, в дупу, «командор», що ви говорите, офіцере Баррел?! — У мене було враження, що рано-вранці, після звичного сімейного сніданку, батьки привели мене в якесь незнайоме місце і віддають, розгубленого і сонного, чужим людям, разом із рюкзачком, де зміна білизни, зубна щітка, книжка й улюблені іграшки.

Баррел підійшов до мене, поклав свої важкі руки мені на плечі, і лагідно дивлячись в очі, тихо сказав:

— Приймай пост, командоре.

Франческа заплакала.

З кухні на шум прибігла Трейсі з виделкою в правій руці. На виделці був наколотий шматок курятини. Спостерігаючи за сценою, Трейсі одразу зрозуміла, що діється. Теж не стрималась і заплакала. Хоч я й помітив, що це не заважало їй облизувати виделку.

— Ой, що це у вас тут? Хтось умер?! — до нас приєднався професор Рассел, який завжди вміє з’являтися у самий розпал подій. Коли хтось плаче, сміється або свариться — будьте певні, зараз з’явиться наш допитливий астрофізик і, поправляючи середнім пальцем окуляри, спитає: «Ой, що це у вас тут відбувається, га?»

— Офіцер Баррел іде від нас!.. — ридала Франческа, акуратно знявши окуляри й професійно витираючи очі так, щоб не розмазати туш.

— Чого ви ридаєте, ніби хтось умер? У нього тут поряд ферма! Будете їздити до нього на обід. Свіжі яйця і козяче молоко! Жаль, Террі йому не лишили.

— Думаєш, від того рогатого телепня була б якась користь? — саркастично спитав Баррел, ворушачи вусами.

— Скажи, Джоне, скільки ти вже на службі? Третій десяток? Держава дала тобі шанс, міг би й ти шанс дати цапові!