Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Полковнику! — радісно закричала Франческа.

— Господи, Френкі! — старший офіцер Баррел, ворушачи вусами, викотився зі свого скляного боксу.

— Сер, радий вітати, сер! — старий вояка Баррел ніколи не забував про субординацію і виструнчився перед старшим за званням.

— Джоне, вусаню! Радий тебе бачити! — давні товариші обнялися. — Я бачу, у вас тут, як і завжди, весело! — засміявся Вескотт. — Ну як, ці двоє ще не розвалили вам командний центр?!

Франческа ображено пхикнула й відвернулася. Колін і Джой з усієї сили роздивлялися легендарного командира.

— Вони тут таки розтрощили півцентру, але ми зробили невеличкі зміни, і тепер тут набагато безпечніше.

Франческа ще раз пхикнула і вже було розкрила рота, щоб заперечити, як полковник зареготав.

— Там, де ця парочка, поняття «безпека» означає, що треба брати ноги на плечі і вшиватися! — тішився Вескотт.

— Полковнику, ви б краще стежили за тим, що говорите, бо Джорджіо про вас уже одну книжку написав!

— Яку книжку?!

Я мовчки показав колишньому командирові фото «Франчески» [75] На той момент «Видавництво Старого Лева» вже продало перший наклад книжки «Франческа. Повелителька траєкторій». з телефону.

— Офігіти й не встати! Я, звісно, не розумію, що робить у цьому командному центрі людина, здатна написати книжку, але я у цілковитому захваті! — у пориві почуттів Вескотт мене навіть обняв, трохи не скрутивши мені в’язи. — Сподіваюся, про мене там тільки хороше!

— Сподівайтеся, полковнику! — саркастично відгукнулася сицилійка.

— Франческо, а він уже не полковник, — сказав раптом офіцер Баррел.

— Що, разжалували назад, до підполковника? — засміялася Франческа.

— Ні, — сказав Вескотт. — Я тепер бригадний генерал [76] Генеральське звання в армії, ВПС та КМП США, відповідає генерал-майору в Україні. !

І точно. Замість полковницького орла на погонах у Вескотта красувалася велика генеральська п’ятикутна зірка, яку Франческа, ймовірно, сприйняла за підполковницький семилисник.

У командному центрі повисла тиша.

— Поздоровляю вас, генерале! — я обізвався найперший.

— Коли?! — видихнула сицилійка.

— Кілька днів тому! Я вчора написав Джорджіо, що зайду до вас.

— І ти мовчав?!

— Та в мене не було шансу хоч слово вставити!

Напарниця набурмосилась.

— А це хто? — полковник, тобто вже генерал Вескотт, очима показав на стажерів.

— Це стажери. Колін і Джой.

Наші стажери стояли й заворожено кліпали на пол… тьху, генерала (сам звикнути ніяк не можу).

— Це ваша зміна? — зареготав Вескотт.

— Ні, вони перекриватимуть тихоокеанське вікно, п’яту зону.

— А-а-а! Бо я подумав, що вас уже хочуть виперти на вулицю!

Франческа почервоніла з люті — вона ненавиділа такі жартики.

— Ну все, все, чого ти надулася? Дядечко Френкі кудись би вас прилаштував! — і генерал, задоволений собою, знову заіржав.

— Бачите, час іде, все змінюється, — я спробував змінити напрямок розмови. — У нас із Франческою вже є стажери, хоча ми самі ще недавно були на короткому повідку в Рассела. А тепер він може не з’являтися тут тижнями. Та й ви вже не полковник, а генерал.

— Як я чув, Баррел збирається на пенсію, і ти станеш керівником командного центру, — сказав Вескотт.

— Е ні, краще не спішити, — мені стало зле від самої думки про нову посаду. Я вже так звик до свого крісла за пультом, що перспектива пересісти в прозорий бокс Баррела мене просто лякала. Інколи я буваю просто не готовий змінювати те, до чого звик, хоча змін у моєму житті було більш ніж достатньо. Проте зміни не питають, чи ти готовий. Вони просто приходять і все.

— То що, кадети, як святкуватимемо?! — тепер ми знову стали «кадетами». — Піца?

Франческа закотила очі.

— Ну хто відзначає генеральське звання піцою?! Ви ж не сержанта отримали! Устриці! Тільки устриці!

— Устриці будуть, коли я у Пентагон пересяду. Я замовлю стейки.

Кілька днів тому моя молодша дочка Христина занадто емоційно передавала мені аркуш паперу й ненавмисно заїхала кутиком прямо в ліве око. Боляче було неймовірно, я навіть на мить осліп — бачив спочатку тільки темряву, яка змінилась яскравим світлом, а потім, у мерехтінні сонячних зайчиків, після кількох хвилин сліпоти, нарешті крізь сльози проступила реальність.

Я й забув про цей випадок, доки якось увечері, коли корчив перед дзеркалом то смішні, то страшні гримаси (нічого не питайте) не побачив раптом, що моє очне яблуко, зазвичай прикрите верхньою повікою, червоне-червонісіньке.