Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Упс! У курсанта спустило колесо. Яка прикрість!

— Франческо, що ти робиш?!

— А що я такого зробила? Ти ж обіцяв цьому довбневі пекло.

— Тут скрізь камери!

— Ну то й що? Там усе одно Маковскі сидить! — дівчина привітно помахала ручкою в камеру спостереження. — Може, йому ще й друге пробити?

— Ні! Це буде надто підозріло. І без камер одразу збагнуть, звідки ноги ростуть! Завтра проб’єш.

Ранок почався буденно.

Церемонія підняття прапора була коротка. З часів, коли полковник Вескотт покинув свою посаду командира бази, ми були позбавлені полум’яних, повних важкого гумору й бурлеску промов. Але порядків, заведених попереднім командиром, дуже ретельно дотримувався нинішній. Будь-які конфлікти на базі жорстоко каралися, не допускалася дискримінація у будь-якому вигляді, а крім того, було посилено охорону, щоб уникнути несанкціонованих відвідувань бази псами та дикими індиками. І все одно ми скучали за своїм попереднім командиром, який через свою тотальну зайнятість не завжди знаходив час нас провідати.

Ми зайшли в командний центр і почали готувати апаратуру до зміни.

— Коліне, сьогодні будеш мною. У вашу першу самостійну зміну ти показав себе хорошим керівником, тому сидітимеш на моєму місці.

— Он як?! Я теж хотіла бути, як Джорджіо! — пхикнула Джой. — Але, видно, я більше схожа на Франческу!

— І справді, ти така ж спокійна й витримана!

— Коліне, стули пельку, ти в мене договоришся!

— Джой, Франческа в таких ситуація жбурляє в мене апельсинові шкуринки.

— Та я у нього зараз цілий апельсин запущу!

— І не шкода?

— Цього Тафериматеа? Не шкода!

Ми з Франческою витріщилися на роздратовану японку.

— Кого?! Джой, хто це?!

— Тафериматеа — це бог вітру в маорі. Такий же безголовий і дурний, як і Колін!

— Коліне, твоя робота? — гмикнув я, склавши руки на грудях.

— Клянуся, Джорджіо, я ніколи не читав їй лекцій із міфології маорі!

— Авжеж не читав, дурню. Сама прочитала! Я ж повинна знати, з ким працюю!

— Коліне, а ти добре знаєш мову маорі?

— Я виріс у Нью-Плімуті, мої названі батьки — маорі, і вони говорять на діалекті фанґануї.

— Тобто ти мову знаєш досконало?

— Взагалі-то фанґануї — моя рідна мова.

— Але ж ти, м-м-м… Caucasian [72] Caucasian (англ.) — європеоїд. ?!

— Та хоч монгол, пробач, Джорджіо. В якій мові тебе змалечку виховали, тим ти й будеш.

— Я зрозуміла, що працюю із Тафериматеа.

— А я, Джой, зрозумів, що працюю з онна-бугейся! — не залишився в боргу новозеландець.

— Коліне, а це хто?!

— Це, Франческо, жінка-самурай.

— Я не самурай, а просто виросла на околицях Сан-Дієґо. Після моїх районів вам Бронкс здасться Санта-Барбарою.

— Так, стоп. Прекрасно! Готуємося до зміни! — я вирішив припинити веселу розмову, бо вже пора було встановлювати зв’язок із Г’юстоном.

— А Джорджіо зануда!

— Так, я зануда. Усе це весело, але в нас через десять хвилин зміна.

— Джой, Коліне, я вам щось скажу. Джорджіо мені колись розповідав, що в них, бурят-монголів, є народний герой — Будамшуу [73] Будамшуу — герой бурят-монгольських казок і анекдотів. Чабан, котрий мав хобі — дурити багатіїв і допомагати бідним. ! — хитро поглядаючи на мене, сказала моя дорога напарниця.

— О, камон.

— І цей Будамшуу — брехун, хитрун, реготун і великий любитель на дурняк попоїсти й випити! — Франческа з виглядом знавця тицьнула пальцем у мій бік.

— І що з того? Чому ти проводиш паралелі між мною і Будамшуу?

— Тому що народні герої — це відображення настроїв і природи самого народу!

— Ага! І це мені говорить сицилійка! Та ваш Джуфа [74] Джуфа — герой сицилійських казок і анекдотів, часом дурний, часом мудрий, причина головного болю своєї матері. — такий самий, як Будамшуу!

— О, Джорджіо, розкажи!

— Авжеж, Коліне, розкажу. Іде якось Джуфа з млина додому, несе мішок борошна. Важкий, зараза. Набридло йому нести, взяв та й висипав те борошно прямо на дорозі. Приходить додому, а мати питає: «А де борошно?» А Джуфа: «Я віддав його вітрові, він же швидший за мене, я думав, він принесе борошно раніше».

Колін і Джой зареготали. Франческа вмить запустила в мене апельсиновою шкуринкою. Я ухилився, шкуринка полетіла далі, в напрямку входу, і влучила прямо… у полковника Вескотта!

— Кадети, відставити вогонь по командирові! — гаркнув полковник, знімаючи шкуринку зі своєї зачіски. Хоч короткий офіцерський «їжак» складно було назвати зачіскою.