Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Та це ж елементарно, ось дивіться… — я взяв крейду і вже було приготувався намалювати траєкторію Jason-2 , як у командний центр влетіла Франческа.

— Джорджіо, у нас проблеми.

Отак завжди. Щось там сталося між Маковскі й МакКарті, а «проблеми» в нас. Стажери, почувши слово «проблеми», делікатно відійшли вглиб командного центру.

— Ну що там?

— Вони посварились.

—  Oh, really? Таке буває.

—  Oh, really? Я й не знала.

— Ближче до суті.

— Фінанси.

Розумію, це дуже й дуже серйозна причина.

— А що саме?

— Я не знаю точно. Сара познайомила його зі своїми батьками. Тоді все й відбулося.

— Що відбулося?

— Конфлікт.

— Франческо, кажи ясніше!

— Та я нічого більше не знаю!

— О, камон, ти ж дівчина! Невже Сара з тобою не поділилася?!

— Джорджіо, це з тобою всі тут діляться, ти ж у нас журналіст, спеціаліст з інтерв’ю! А я всього-на-всього лише бідна сицилійська дівчина!

Колін, який чув увесь наш діалог, раптом рохнув у кулак.

— Може, ти сходиш до Маковскі й дізнаєшся?

— Гаразд, — отримавши завдання від редакторацінну вказівку від напарниці, я подався до Маковскі на Центральний КПП.

Маковскі належав до тієї категорії людей, у яких все написано на обличчі.

Сьогодні на круглому й завжди добродушному обличчі сержанта було написано: «звісно-типу-в-мене-все-добре-але-якби-в-мене-хтось-спитав-то-все-просто-капець».

Я мовчки зайшов у службове приміщення, сів у сержантове крісло, закинув ноги на пульт і сказав:

— Я в курсі, що у вас щось не те. Розказуй!

Маковскі шумно зітхнув і сказав:

— Якась херня!

Це був такий влучний опис, що я мимоволі засміявся. Льолєк набундючився.

— Сара запросила мене на знайомство з батьками.

— О, це круто! — я і сам згадав своє знайомство з Ярчиними батьками вісімнадцять років тому. Слід визнати, що в них дуже міцні нерви і стійка психіка.

— Я дуже хвилювався, — Маковскі люто почервонів, либонь, спогади вдарили йому в голову.

— Я тебе розумію, друже! Я теж хвилювався. Але, клянуся, батьки моєї дружини хвилювалися у сто разів більше! — уявіть собі чудову українську родину, де раптом з’являється монгол. Просто уявіть. Уявили? Усе. Більше не уявляйте.

— Та я не знаю, чи її батько взагалі хвилювався! — раптом розсердився Маковскі.

— То що сталося?!

— Він хотів від мене відкупитися!

Я зняв ноги з пульта і, абсолютно приголомшений, витріщився на Льолєка.

— Поясни, будь ласка!

— Ну, він почав розпитувати, хто я, звідки і все таке інше. А я, як дурник, розповів і про сестру-тінейджера, яка хоче цього року вступати в акторську школу в Каліфорнії, і про маму, яка бореться з раком, і чого я їжджу на роздовбаному «Форді», і про все на світі…

— Ти так усе прямо й вивалив на першій зустрічі?

— А що, я мав розділити інформацію на дві зустрічі? Ну, він ниточка за ниточкою усе з мене й витяг. Це ж батько Сари, я що, мушу йому брехати?!

— Ти не гарячкуй так. Подумаєш, розповів. Теж мені кримінал. І що було далі?

— А далі він пішов і вернувся із чеком на круглу суму, — я трохи склянку з водою не впустив.

— З дуже круглою?

— Джорджіо, я за рік стільки не заробляю.

Слід зауважити, що американці до грошей ставляться дуже прагматично. Завжди кожна серйозна виписана сума має чітку мотивацію: виплата боргу, допомога або доброчинність.

А є ще інший варіант — відкупитися.

— Здається, я їм одразу не сподобався, — бубонів Маковскі. — Вони думали, що я щось там шукаю. Щось там від Сари хочу…

— Я не зовсім зрозумів, точніше, геть не зрозумів, що ти маєш на увазі.

— У Сари дуже заможні батьки, — Маковскі засопів, як ображена дитина. — Її батько — власник транспортної компанії, а мати — університетський професор!

— А чого ти вирішив, що він хотів від тебе відкупитися?

— Пам’ятаєш, у Сари був один… Пітер.

— О-о-о, пам’ятаю ту прикру історію.

— А знаєш, як він від Сари відчепився?

— Невже?!

— Так. Батько йому дав такого хабаря, що той забрався зі штату геть.

— Ну добре. А ти з чого вирішив, що батько хоче від тебе відкупитися?

— Бо я не подарунок, до того ж на хріна йому такі проблемні родичі?

— Чекай-чекай. Ти Сарі пропозицію зробив?!

— Ще ні… — Маковскі знов люто почервонів.

— А коли?

— Тепер уже й не знаю…

— Що значить, «не знаю», сержанте?!

— Ми більше не розмовляємо.

У нас у командному центрі є один вередливий монітор. Не знаю, що з ним, але він вмикається із другого або третього разу. І то не завжди. Коли ми готуємо апаратуру до роботи, то вмикаємо всю нашу інформаційну панель, яка складається із кількох величезних моніторів, і коли отой вередливий не вмикається, він так і мозолить мені очі чорною діркою в лівому нижньому кутку панелі. І від цього я почуваю легкий дискомфорт. Це як камінчик у черевику, який ви старанно півгодини зашнуровували, як муха в бокалі з вином, як краплинка соусу, що потрапила на білосніжну сорочку. Саме таке враження в мене виникло, коли Маковскі повідомив, що вони з Сарою «більше не розмовляють».