Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Та ми всі поїдемо. Джорджіо, Колін, Трейсі і я. Сара, Маковскі, професор і старший офіцер будуть на телефонах, — сказала Франческа. — Ми зуміємо закінчити роботу на годину раніше.

— От і чудово! — зрадів Патріціо, потираючи руки. — Я обіцяю вам: буде весело!

У суді містечка Толланд не було де яблуку впасти. Таке враження, що понеділок — це Судний день.

— Думаю, надовго ця процедура не затягнеться, — Патріціо подивився на годинник. Джой втягла голову у плечі.

— Та не переживай, ти нікого не вбила… Ну покалічила трохи…

— Франческо, ну що ти верзеш! Ти її тільки ще більше лякаєш! Що Патріціо, що ти — обоє рябоє!

Я смикнув напарницю за рукав.

— Джой, дитино, не слухай її!

Франческа пхикнула і відвернулась, ображено задерши носа.

— Давай-давай, поображайся мені, — всміхнувся я.

— Зачекайте, мене викликає секретар! — один із найкращих адвокатів штату, швидко перебираючи ногами й підстрибуючи, як Супер Маріо, побіг по коридору.

— Джой. Бачиш, усі приїхали тебе підтримати…

— Ви Джой Такахаші?! — до нас підійшла група жінок, що стояли за кілька кроків від нас. — Я Марта Гофберґ, інструктор із рукопашного бою, веду в громадському центрі Ґренбі жіночу секцію із самозахисту. Це Джейн, Мелоді, Прія, Наташа, Мері, Крістіана і Пейдж. Ми прийшли вас підтримати. Звісно, в залі суду не можна кричати кричалки й махати помпонами, як чирлідери, але ми будемо вас підтримувати мовчки! Ми просто будемо в залі, бо коли ми дізналися, що саме ви зробили, то були у захваті, адже одній дати відсіч трьом нахабам — це просто неймовірно! — жіночка говорила так експресивно, що я вже насилу згадував, про що вона говорила на початку.

— Ось і фанатки підтяглися… — тихо сказав мені на вухо Колін. — Не вистачає ще натовпу з плакатами перед будинком суду.

— Чекай, ще не вечір.

— Знаєш, у мене на вечір інші плани, — заперечив Колін. — Я думаю, що Джой, незалежно від рішення суду, потрібна буде підтримка.

— Хороші плани. Як твій куратор, схвалюю, — прошепотів я.

— І я! — прошепотіла Франческа, яка вже перестала ображатись і підслуховувала нашу розмову з-за моєї спини.

Ми дарма перейшли на шепіт, бо до Джой уже було неможливо пробитися. Жіночки й дівчата з гуртка самозахисту взяли мініатюрну японку в щільне кільце. Ми тихо стояли збоку.

— Боже, я так чомусь переживаю! — нервувалася наша відповідальна за зв’язок Трейсі. — Головне, щоб Джой про це не здогадувалася, бо вона переживатиме ще дужче!

— Просто перестань крутити ґудзик, намотувати волосся на палець і гризти комір куртки. І ніхто нічого не запідозрить, — порадив я і подивився на годинник. Було за п’ять десята.

— Увага, заходимо! Зараз буде наша черга! — вигляд у Патріціо був спокійний і впевнений. Напередодні ми намагалися дізнатися в нього, як ідуть справи із захистом Джой, але адвокат майстерно ухилявся від відповіді — мовляв, недобре розкривати хід справи. Джой, можливо, знала трошки більше, але на всі прохання розповісти просто трясла головою і махала руками. А що вже казати про хвилювання!

Перед початком засідання суддя — дідусь із шапкою сивого волосся, яка робила його дуже схожим на Ейнштейна, — покликав до себе Патріціо і представника «потерпілих». Вони дуже жваво щось обговорювали, причому сивочолий суддя здивовано піднімав брови догори й час від часу прикривав обличчя рукою.

Патріціо при тому зберігав повний спокій. Джой сиділа за столом у центрі, низько опустивши голову. Вона не могла й не намагалася приховати хвилювання. По цей бік бортика, який відокремлює зал засідань від залу з глядачами, мовчки хвилювалися ми.

Нарешті Патріціо й прокурор вернулися на свої місця. Після короткої розмови з «потерпілими» — трьома здоровезними чоловіками, які через власну необачність кинули виклик мініатюрній дівчині, — та з їхніми представниками прокурор підійшов до судді і щось йому сказав. Суддя кивнув головою і покликав Патріціо. Трійка щось спокійно обговорювала. Зал напружено мовчав.

Нарешті прокурор і адвокат знову повернулися на свої місця.

Секретар суду нахилився до мікрофона й промовив:

— Усім встати!

Зал підвівся. Суддя звернувся до залу:

— Перш ніж почати засідання, я хочу, щоб ми вшанували пам’ять шістнадцяти загиблих у Канаді членів хокейної команди Humboldt Broncos . [71] 6 квітня 2018 року неподалік міста Армлей у провінції Саскачеван (Канада) внаслідок автокатастрофи автобуса, який перевозив підліткову хокейну команду Humboldt Broncos , загинуло шістнадцять і було поранено тринадцять осіб. Упокій, Господи, їхні душі… Це страшна трагедія, і я прошу вас пам’ятати, що не буває чужих трагедій і не буває чужих дітей. У Саскачевані,у Флориді і в Сирії — всюди діти. Іще прошу помолитися за них і берегти своїх.