Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

До початку зміни ми вже розрахували остаточну корекцію траєкторії, два перші маневри орієнтації і готувалися до запуску двигунів. І саме в цей момент напарниця зникла. Я намагався подзвонити їй, проте вона лишила телефон на столі. Я почав переживати, бо востаннє (а це було рік тому), коли вона зникла, дівчина сама закрила себе в туалеті [68] Цю історію описано в книжці «Франческа. Повелителька траєкторій». .

Поки я хвилювався, вернулася Джой.

— Джорджіо… Еммм…

— Де моя напарниця? — я нутром відчув, що щось трапилося.

— Вона на стоянці біля своєї машини. І просить, щоб ви підійшли…

Я, навіть не знявши навушника, стрімголов побіг на стоянку.

Сьогодні на Нову Англію сунула чергова снігова буря. Було вітряно й доволі холодно. У темряві я розгледів Франческу, яка стояла біля своєї «Хонди». Вона була без куртки. Стояти в таку негоду просто неба було зовсім не прикольно, тому я не став гаяти часу й побіг до напарниці. Буря щойно почалась, і сніг валив уже доволі густо. На чорних дівчачих кучерях білою шапочкою, зовсім як у Папи Римського, лежав сніг.

— Франческо, ти в порядку?!

— Боже, Джорджіо, як добре, що ти прийшов! Рятуй мене!

—  Cara mia , що сталось?

— Я в пастці.

— Що?! — і тільки тут я побачив, що спідниця Франчески міцно затиснута водійськими дверима.

— Я двері захряснула, і ось… — запхинькала бідолашна. — Кнопку натисла, а ключі в салоні забула…

Я машинально рвонув ручку. Звісно, двері були замкнені. Старенька Франчесчина «Хонда» мала доволі примітивний центральний замок, який не вмів визначати, чи всередині ключі, чи назовні. Тому, коли Франческа, виходячи з автівки, натисла на кнопку «закрити» й захряснула дверцята, замок чемно виконав команду, намертво прищикнувши спідницю. У Франчески завжди так — там, де цілком могла бути тільки одна проблема, в неї з’являються дві. І це в кращому випадку. Сьогодні був особливо вдалий день, тому проблем виявилося аж чотири: ключі залишились у замкненій машині; спідниця опинилася в пастці; насунулася снігова буря; ми давно вже мали бути за пультами в командному центрі.

— Нам терміново потрібен сержант Ґутьєрес! — сказала напарниця, яка вже цокотіла зубами від холоду.

Це була слушна думка, бо Франческа не вперше закриває ключі в машині, а Ґутьєрес уже її рятував, оскільки мав кримінальний талант зламувати замки [69] Так само. . Думка була слушна, але невчасна — спершу треба було придумати, як потрапити в тепле приміщення, бо Франческа вже змерзла так, що нею колотило. Я швидко зняв із себе светр і шарф і вкутав напарницю.

— А тепер знімай спідницю! — наказав я.

Франческою аж колотити перестало.

— Тобто? — очі в неї стали круглі.

— Тобто зовсім.

— Ні.

— Що «ні»?

— Я не зніму спідницю.

— Тоді на хрін замерзнеш.

— Краще замерзну, але спідницю не зніму!

— Светр довгий, а ноги обгорнеш моїм шемаґом. Знімай скоріше!

— Ні.

Це було не вередливе чи нерішуче «ні-ііііі!». Це було тверде й непохитне «ні», схоже на дуло пістолета, впритул націлене прямо в лице.

— Трейсі! — покликав я в мікрофон.

— Джорджіо?

— Я на стоянці, сектор «В», місце 32, мені негайно потрібна скатертина з нашого стола в кухні, а також сержант Ґутьєрес і Сара МакКарті. Негайно!

— Зрозуміла, біжу! — коротко відповіла операторка зв’язку.

За що я люблю нашу команду, то це за те, що тут ніхто не ставить зайвих і дурних запитань. Якщо мені в люту завірюху о сьомій ранку терміново потрібна скатертина на стоянку в сектор «В», місце 32, сержант Ґутьєрес і Сара, то нікому не заманеться питати: «А навіщо?», «А як?», «А що сталося?». Ніхто не казатиме: «Чекай!», «А що, оце прямо зараз потрібно?», «А чого скатертину? Може, швабру?». Ні. Спочатку прохання буде виконано, а потім уже спитають, що, власне, відбувається. І то, якщо ще спитають.

Через дві хвилини прибігла Трейсі зі скатеркою.

— На, Джорджіо! Франческо, ти в порядку? Сара вже біжить, сержант Ґутьєрес у відрядженні! — одинадцять слів, і всі по суті.

— Тобі все одно доведеться зняти спідницю. Інакше я сам її із тебе зніму, — тепер уже мої слова дулом пістолета вперлися у напарницю.

Франческа вагалася приблизно секунду.

— Добре.

Я розгорнув скатертину. Легким рухом руки довга «блискавка» розстібнулася згори до низу, дівчина легко вийшла зі спідниці й зайшла в скатертину, обгорнувши її навколо стану. Зверху вона красиво пов’язала мій шемаґ.