Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Я чув про GOES ! — зрадів Колін.

— А що таке SUVI ? — спитала Джой, поправивши порцеляновими, як у японської ляльки, пальчиками круглі окуляри.

—  Solar Ultraviolet Imager . Робитиме знімки Сонця в ультрафіолетових хвилях і…

— Джорджіо, від нас ждуть розворот на 13’35’’:0’15’’:7’55’’ по XYZ відповідно. Як будемо рахувати?

— Послідовно, бо там по Х і по Z занадто довгий вектор для одночасного повороту, можемо схибити, — оцінив я.

— То починаймо.

— А ви виконуєте одну і ту саму функцію одночасно? — не переставала всміхатися Джой.

— Саме так ми уникаємо помилок — якщо дані у нас збігаються, це означає, що ймовірність похибки мінімальна.

Джой швидко записувала щось у блокнотику. Франческа пхикнула.

Так пролетіла половина зміни. Джой і Колін майже весь час просиділи поряд зі мною, з осторогою озираючись на Франческу, яка нагадувала пантеру, що охороняє свою здобич. Стажери ставили запитання по суті й уважно дивились мені під руки, від чого я трохи нервувався, бо страшенно цього не люблю. Загалом вони виявилися дуже приємними молодими людьми. Але коли новачки дивились на Франческу, то про щось поміж собою тихо перешіптувалися.

Я сидів і ніяк не міг набратися нахабства спитати, якого біса, власне, вони припхалися в мій затишний командний центр.

У Коліна була дуже тиха і м’яка, дуже красива мова.

— Коліне, яка в тебе гарна англійська!

— Це нью-плімутська говірка. Кажуть, що ми зберегли ще стару англійську, — пояснив Колін.

— А де це в Новій Англії Нью-Плімут?

— Це в Новій Зеландії, Андрію.

— Ого! Нічого собі…

Джой ні на мить не переставала всміхатися. Я вже почав підозрювати, що в неї якийсь параліч м’язів. А ще, коли вона сміялася, то дуже безпосередньо прикривала рота рукою, хоч у неї була просто ідеальна білозуба усмішка.

Оскільки сьогодні через сильну снігову заметіль професор Рассел не зміг навіть із двору виїхати, а в офіцера Баррела й так був вихідний, то новачки були цілком наші. А точніше, мої. Трейсі засіла у своїй кабінці, наче кішка під ліжком, а до Франчески в такому лихому гуморі я би й не підходив. Отож стажери спілкувалися переважно зі мною. Я показав і розповів їм усе, про що можна розповісти за кілька годин.

Перед кінцем зміни ми пішли до Еліс.

— Чогось ви напружилися, діти, — Еліс відкрила чорну течку.

Знову ці «діти»!

— І що? Коли нас викинуть на вулицю? — напарниця не стала тягти кота за хвоста і взяла бика за роги.

Еліс щиро й весело розсміялася. Франческа у відповідь набундючилася. Витираючи сльози сміху, начальниця HR простогнала:

— Ой, Франческо, ти вмієш розсмішити! «Викинуть на вулицю»! Аха-ха-ха!

— Мене вже викидали на вулицю зі «Старбакса», я знаю, що це таке! І Джорджіо знає! Правда, caro mio ?

Я невесело кивнув.

— По-перше, ніхто нікого викидати не буде! — ляснула долонею по столі Еліс. — А по-друге, ваші стажери Колін… — начальниця розкрила документи. — Колін Пейдж і Джой Такахаші готуються до роботи в одному з наших командних пунктів у Тихоокеанському регіоні. Вони будуть такою парою, як ви. Тобто такою, як ви, не будуть, звісно, ви взагалі унікальне явище, але щось таке… Ну, ви мене зрозуміли.

Франческа зітхнула так, як зітхає умираючий мамонт. Я засміявся.

— Новачки стажуватимуться у вас місяць, а потім полетять до місця роботи. Запитання, прохання, зауваження?

— Поставте їм два крісла.

— Сьогодні ж розпоряджуся. А щодо «викинути», то можеш, Франческо, не переживати. Скоріше мене звільнять, ніж тебе.

Ми зайшли в командний центр. Колін і Джой, щойно нас побачивши, рішуче покрокували нам назустріч. Франческа про всяк випадок схопила мене за рукав і сховалася за моєю спиною.

— Емм… Франческо? — сказала Джой, і усмішка нарешті спливла з її обличчя. — Франческо, ми дуже багато про вас чули, коли вчились у Г’юстоні… Можна потиснути вам руку?

— Джорджіо… — у нашої стажерки Джой був якийсь підозрілий вираз обличчя. — Вас Франческа кличе.

— Де вона?! У нас до зміни менше хвилини, нехай тягнеться сюди!

— Гаразд, — Джой знову якось дивно на мене подивилась і вийшла з командного центру.

Кілька хвилин тому, перед самим початком зміни, напарниця раптом схопилася із крісла, зняла навушник і вибігла геть. І пропала. Я вже встановив зв’язок із Г’юстоном, привітався із Дженіфер, і ми готувалися до відповідальної процедури — нам потрібно було розвернути сателіт GOES — S у правильному напрямку й передати керування НУОАД. Робота ця дуже ніжна й делікатна. GOES — S , або «Джорджіо», як ми його називали, злетів із мису Канаверал ще першого березня. А буквально вчора, з випередженням графіка, ми таки доштовхали GOES — S на геостаціонарну орбіту. І він нарешті змінив своє ім’я, замінив літеру «S», яка позначала його місце в родині сателітів сім’ї GOES , на орбітальний порядковий номер. Тож тепер «Джорджіо» не GOES — S , а GOES—17 . З цього приводу компанія-розробник (Локхід Мартін) і компанія власник ( НУОАД ) були в піднесеному настрої. І тим, і тим не терпілося почати тестування апаратури. А поки інженери готувалися до випробувань, ми з Франческою мали б здійснити кілька маневрів, щоб поставити «Джорджіо» в проміжну позицію на 89,5 градуса західної довготи.