Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Вежа наказала нам зайняти ешелон і вказала курс, після чого Франческа одразу перемкнулася із Бредлі на Ґротон. Так ми летіли десь півгодини. Відстань між Бредлі і Ґротоном, враховуючи розворот при зльоті і захід на посадку, — 51 миля, якщо вірити навігаційним приладам.

Я вперше летів на таку відстань над Коннектикутом (польоти на «Дельті» до лікарні з пораненою напарницею не рахуються). Мене вразило те, що зверху Нова Англія схожа на гігантську ковдру з клаптиків, по якій якась розтелепа розсипала блоки від конструктора LEGO . Це не штат Нью-Йорк із його безкраїми лісами, горами й озерами. Не пустельний Техас. Це густонаселена Нова Англія, де з повітря абсолютно не помітні кордони між населеними пунктами — усе зливається в одне велетенське місто. Де-не-де трапляються невеличкі озерця чи клаптики лісу, але й вони з усіх сторін обліплені будинками та будиночками та обплутані павутиною доріг. Уявляю собі, як раніше пілотам було важко без навігаторів!

Приблизно через півгодини ми сіли в аеропорту Ґротон поблизу Нью-Лондона. Тут же в Ґротоні розташована база ВМС зі стоянкою підводних човнів. Не встигли ми заглушити двигуни, як служба військової логістики розвантажила літак, і ми були готові прийняти новий вантаж. Цього разу пасажирів — групу морських піхотинців, що верталися із маневрів додому у Вірджинію. Ми мали вивезти їх із маленького летовища до великого, у Гартфорд, щоб там їх пересадили на рейс до Річмонда.

Усе відбулося так швидко, що ми ледве встигли вийти й обійти навколо літака. І ось нам уже треба знову злітати.

— «Два-один-два танго», смуга нуль-один чиста, зліт дозволяю!

— Вежа Ґротон, смуга нуль-один, прийняв, «Два-один-два танґо»! — і все повторилося знову. Зліт, набір висоти й перехід назад із Ґротона на Бредлі. Це завжди робить бортінженер, він же радист, але сьогодні переліт був короткий, тож замість бортінженера й штурмана взяли мене й Франческу.

— То як ви порозумілися із дочками? — спитала раптом напарниця, якій хотілося хоч якось не думати про політ. Вигляд у неї був дуже кислий, здавалось, що її навіть трохи нудило.

—  Cara mia , це приватна розмова! — я спробував змінити тему, але Вескотт добродушно засміявся:

— Ми з Бенсоном давно літаємо разом, дівчата виросли в нього на очах, тож тут усі свої! Скажу так: я мав довгу розмову з обома, — полковник помовчав і додав: — І, знаєш, дізнався багато нового…

— Наприклад?

— Наприклад, що Венді пробувала травку.

— Що-о-о?! — удавано-здивовано обурилися ми, і це було з нашого боку нахабне лицемірство, бо я познайомився із марихуаною в п’ятнадцять, а моя дорога напарниця — в шістнадцять років. І про те, що Венді долучилася до великої ямайської культури, ми також знали.

— Так, так, марихуана, — трагічно повторив Вескотт, ніби йшлося не про травичку, а про небіжчика. — А ще вона зустрічається зі Скоттом Бернарді!

— Стривайте… Це той самий хлопець, якому Венді розбила носа?! — зареготав я.

— Ні хріна тут смішного немає! — ображено пробурчав Вескотт. — Так, той самий Скотт Бернарді, який їй не дає спокою ще з середньої школи, малий гімнюк!

— Вітаємо, полковнику, далі буде тільки гірше! — щиро пообіцяла Франческа.

— Ти вмієш заспокоїти! — сопів полковник. — Я його духу терпіти не можу! До речі, хто ці Бернарді? Ви ж, італійці, усі там одне одного знаєте!

— Знаю я цих Бернарді — одні з найбільших у штаті автодилерів. Тримають купу автоцентрів і сервісних станцій. Їхній старий, власників дядько, дон Вінченцо, постійно засідає в батьковому барі у Віндзорі. Вам пощастило, полковнику, з таким зятем можете машини міняти щороку! — засміялася Франческа.

— Тьху на тебе, дівчино, щоб тобі добре було! Що ти таке верзеш?! Їй тільки сімнадцять! — занервувався полковник.

— Можна подумати, що вона у вас питатиме дозволу, — наступила на болючий мозоль напарниця. — Хоч що кажіть, а Бернарді — це вдалий вибір!

— Франческо! — загарчав полковник.

— Та тихо ти, болииш даа! [54] Перестань! (з бурят-монгол.) Не дражни тигра, Франческо, коли перебуваєш із ним в одному приміщенні! — втрутився я. — Нічого, сер, усе тільки починається, усе ще попереду…

— Ви мене обоє до інфаркту доведете!

Лейтенант Бенсон зосереджено мовчав, із величезними зусиллями стараючись не засміятися. Франческа хотіла ще щось бовкнути, але я вчасно приклав пальця до губів. Дівчина закрила рота рукою.

— Рознервували мене, тепер мені треба заспокоїтися! — вередливо сказав Вескотт. — Бредлі, «Два-один-два танго», дозвольте змінити ешелон, мінус один-зеро-зеро?