Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Та ви подивіться у план! Там час підходу всього сорок хвилин! Сорок хвилин! Ми саму тільки орієнтацію розраховуємо півгодини, а ще ж перехід?! Нам потрібно мінімум дві години! Мінімум! І ми ще не знаємо, в якому вигляді нам її віддасть ЦУП у Ґоторні! Або нехай вони нам її віддають на дві години раніше, або ми віддаємо її екіпажеві на дві години пізніше!

Після мого емоційного виступу в командному центрі запанувала тиша. Перша отямилася Франческа:

— Одно слово, Джорджіо хотів сказати, що все це повний «pizdiets»!

— Це ми якраз і зрозуміли, — відгукнувся професор Рассел. — А тепер для того, щоб стали ясні всі деталі, ти можеш повторити сказане англійською?

В емоційному запалі я штовхнув промову чистісінькою українською.

Знання інших мов у США — це доволі жирний плюс у карму. Дуже часто я не втримуюся від спокуси продемонструвати свої суперможливості і… потрапляю в доволі дурні ситуації.

У нас на авіабазі служить дівчина, котру звати Яннікка Яаттеенмякі ( Jännikka Jätteenmäki ). З фінською мовою я знайомий дуже добре, тому, побачивши на формі блондинки Янніккі знайомі літери, я, щира душа, підійшов до дівчини і видав:

—  Hyvä päivä! Minä nimeni on Giorgio. Kuinka voitte? [57] Hyvä päivä! Minä nimeni on Giorgio. Kuinka voitte? (фін.) — Добрий день! Мене звати Андрій. Як справи?

Білозубо всміхаючись, блондиниста Яннікка дивилась на мене синіми, мов Балтійське море перед штормом, очима.

— Пробач, що ти сказав? — не зрозуміла мене фінка.

— Кхм… Puhutko suomeksi? [58] Puhutko suomeksi? (фін.) — Ти говориш фінською? — не повірив я.

— Вибач, я не говорю фінською, на жаль.

— А ти звідки? — видихнув я.

— З Луїзіани! — ще ширше всміхнулась Яннікка. — Я американка! Мій прадід по татовій лінії приїхав у США ще дитиною, в позаминулому столітті. Дід уже не говорив фінською, як і мої батьки. І, на жаль, я. Але я коли-небудь обов’язково поїду у Фінляндію і навчуся співати, як ти!

Подібна ситуація, тільки навпаки, траплялася і зі мною, коли я відвідував Чайна-тауни і заходив у малесенькі їдальні «для своїх», де було дуже дешево і смачно, а меню було тільки китайською. Де-не-де персонал навіть не розмовляв англійською. Маючи мовні навички, що залишилися ще з веселих університетських часів, я без особливої напруги читав меню і замовляв собі їжу. Але щойно офіціанти намагалися завести зі мною світську бесіду, як я топився в океані китайських акцентів і вимов.

Якось в одному з таких маленьких кафе у вашингтонському Чайна-тауні, відбулася розмова, яка з тими чи іншими варіаціями трапляється щоразу, коли я починаю говорити китайською. Зазвичай все починається невинно-церемоніально:

— 你好! 你身体好吗?

— 我好, 谢谢! 你呢？你怎么样？

— 啊! 我也很好! [59] — Вітаю! Чи все у вас добре? — Усе добре, дякую! А чи ви в порядку? — Та все добре! (з кит.)

З першої хвилини я завжди даю зрозуміти, що розмовляю винятково на путунхуа, офіційній мові Китаю. Якщо мій співрозмовник із півночі, то цей діалект для нього рідний. Якщо ж людина з півдня країни, то починаються проблеми. Продовжується все зазвичай так:

— 你从哪里来?

— 我是本地人! [60] — А ви звідки? — Я місцевий! (з кит.) — далі співрозмовник впадає у ступор. Оцінивши мій підозрілий зовнішній вигляд і жахливу вимову, він, нарешті, погоджується:

— 我很高兴! [61] — Дуже радий! (з кит.) — і вирішує дати мені спокій.

Одначе китайською тут переважно говорять новоприбулі емігранти, та й то не всі. Значна частина адаптується й переходить на англійську. Хто не може, той назавжди затискається в рамки локальних громад, позбавляючи себе розвитку.

Часто буває так, що емігранти адаптуються настільки, що навіть змінюють собі імена. Так, у нас на базі Лі Си Чен, уродженець провінції Шансі, тепер Джиммі Чен. Покоління, народжене в США, часто вже не розмовляє китайською, хоча дуже багато дітей відвідує недільні національні школи, де їх навчають мови, культури і традицій. А декого просто відправляють влітку до баби й діда в Китай.

У сержанта Маковскі, котрий, до речі, вдало сходив на побачення із Сарою МакКарті, такої можливості не було, тому він насилу вимовляє прізвище свого компатріота: «Бжезінські». Проте Маковскі знає слова «kurwa» і «dupa», чим дуже пишається. Звісно, сержант «коли-небудь» поїде в Польщу, в Лодзь, звідки походять його предки, їстиме там флячки й ґаляретку, навчить Сару МакКарті відрізняти «kiełbasa» від «kiszka», і навіть промовляти фразу «mam wszystko w dupie». Зуб даю, що майбутні Маковскі-МакКарті дбайливо передаватимуть ці слова з покоління у покоління.