Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Тепер відтранспортуємо її додому. Ти ж не думаєш, що я її в такому стані пущу за кермо?

— А як?

— Я візьму Франческу, ти візьмеш її машину, закинемо її і машину додому, а потім я тебе верну на базу.

— О’кей! — сказала Трейсі — Як скажеш. Ти тут бос!

Якщо ви думаєте, що через півтори години Франческу попустило, то дуже помиляєтеся. Невідомо звідки (хоч насправді, відомо), у дівчини трапився приплив енергії, і вона вже завзято спустошувала холодильник. Зжерла навіть мою сочевицю.

Ми сіли в машину і, коли вже виїжджали з авіабази, побачили старшого брата напарниці, Патріціо. Він випадково проїжджав повз і заїхав провідати сестричку. Патріціо побачив Франческу у мене на передньому кріслі і схвильовано підбіг.

— Джорджіо, все ОК? Як ви?

— Чудово! — гаркнув я. — Краще просто нікуди! Побачимось у неї вдома! — і причавив педаль газу.

— Джорджіо, caro mio , ну ти ж не ображаєшся на мене, правда? — Франческа спробувала зобразити винуватий вигляд, але в неї нічого не вийшло.

— Ні, Чессіно, я не злюсь. Справді. Знаю, що я зануда. Але я переживаю за тебе. Не роби так більше, будь ласка, бо з роботи ж виженуть на хрін.

— Я зрозуміла, caro mio . Я більше не буду… — і замість заплакати, дівчина розсміялася.

Ми здали любительку ганджубасу на руки старшому братові і поїхали назад, на базу.

— Джорджіо, ти ж уже закінчив роботу? — спитала Трейсі і якось підозріло на мене подивилася.

— Та яка вже робота. Звісно, я закінчив!

— То, може, дунеш?

— Так ти ж казала, що більше не маєш !

— Джорджіо, для тебе в мене завжди…

— Трейсі, я тебе вб’ю!

— Я тебе чекала три години! ТРИ!

— Там було багато народу! Така черга, що ти не уявляєш! Всі чекали! І я чекав!

— А я не хочу чекати! Ми домовлялись, а я як дурна… Знаєш що?!

— Що?!

— Іди в дупу!

— О, камо-оооон!

На кухні явно відбувалися бойові дії і працювала 122-міліметрова артилерія. Франческа про всяк випадок сховалася за мене. Я не мав ані найменшого бажання заходити на кухню.

— Слухай, cara mia , зайдімо по каву трохи пізніше, бо зараз, думаю, не вар… — тут у хід пішли 152 міліметри, двері з кухні явно відкрили ногою, так сильно вони вони відскочили, і в коридор вилетіла розлючена принцеса Ксена. Ні, я сказав би, це була справжня Валькірія у формі сержанта Національної гвардії США. За Валькірією стрімголов летів польський лицар Пшепраслав Маковскі, в народі просто Льолєк. Не звернувши на нас уваги, парочка, сиплячи навколо себе запах озону й розряди статичної електрики, помчала по коридору далі, в напрямку сходів.

— Ми теж раді вас бачити! — крикнула навздогін трохи ображена Франческа.

— Бачу, День усіх закоханих вони провели вдало.

— Головне — пристрасть. Не було б пристрасті, вони б так затято не сварилися, — із виглядом знавця сказав я.

Франческа подивилася на мене поверх окулярів.

— Якби дехто не спізнився на три години, то цю пристрасть можна було б спрямувати не на сварку, а на кохання!

— Твоя правда, — я про всяк випадок вирішив не сперечатися.

На першій перерві до мене підійшла Франческа, тицьнула в руки почищений апельсин і сказала:

— Давай, іди.

— Куди? — не зрозумів я.

— «Куди-куди»! — перекривила мене добра душа. — До Маковскі йди. Хай Льолєк тобі розповість, як він дійшов до такого життя, що примушує дівчину чекати стільки часу. А я піду до тигриці.

— До Валькірії.

— Іди вже! — Франческа підштовхнула мене до виходу.

Маковскі сидів за моніторами на центральному КПП, і вигляд у нього був, чесно кажучи, не дуже. Я підійшов і з розмаху гепнувся в крісло, що стояло поряд із ним.

— Ну що, ти живий, отже, побачення вчора вдалося?

Маковскі подивився на мене жалібно.

— Це якийсь кошмар, — насилу вичавив із себе бідолашний сержант.

Здавалося, він готовий відкопилити нижню губу й заридати. Мені стало його шкода, хоча я й ледве стримувався, щоб не розсміятися.

— Ну?

— Це мав бути наш перший День святого Валентина. Це ж дата! Я поїхав і замовив браслет.

— Де?

— На Вест-Фарм, у Tiffany .

Я аж свиснув.

— Це ж перше побачення! — пояснив сержант.

— А, ну так.

— Приїхав забирати, а мені менеджер пропонує до браслета золоте сердечко з гравіруванням. Щоб на пам’ять! Я кажу: «Добре, скільки чекати?» А він каже: «Важко сказати, сьогодні багато замовлень, ми викликали вже третього майстра». А я йому: «До сьомої встигнете?» А він: «Спробуємо». Ну, я й повірив. Реально, чувак, цей брелок усе міняв! Усю справу!