Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Щось я такого не знаю… — гикнув високий білявий хлопець зі старовинним ім’ям Калеб.

— Ми таємний підрозділ Міністерства юстиції! — пропищала Франческа.

— Ви… Ви така… Маленька! — нарешті наважилася сказати Брунґільда.

Франческа почервоніла.

— Ви не зважайте на її зріст, — усміхнувся я. — Вона з п’ятдесяти футів будь-якому нападнику вмить рознесе довбешку навіть без прицілювання, прямо з пояса. Гордість нашого підрозділу! — понесло мене. — А ще в нас є командор Маковскі. Він знає такі точки на тілі, що може вирубати к бісовій матері, просто доторкнувшись до них двома пальцями.

Маковскі задоволено рохнув у навушник:

— Та там нема нічого особливого, я й тебе навчу! Швидше, не затримуйтеся там.

— Ну все, нам пора.

Я показав напарниці жестом: «уперед». Пола піджака відхилилася і відкрила велетенську кобуру, з якої стирчав пістолет. Хлопці зачаровано вирячилися на зброю. Я хутко її прикрив і в ту саму мить почув над собою:

— Венді?

Дівчина обернулася.

— Містер Ґаскелл?

Викладач дивився на нас запитально.

— Це за мною, з татової роботи, — пояснила Венді. — Це мій вчитель, містер Ґаскелл. Це офіцери Джорджіо і Франческа.

— А, добре, — заспокоївся викладач.

— Агов! Виходьте звідти! Знайомство з персоналом не входить у наші плани! — занервувався Маковскі.

Я й сам почувався незатишно: а якщо містер Ґаскелл надумає сповістити батьків Венді про «офіцерів Джорджіо і Франческу»? У мої плани це явно не вписувалося.

— Приємно було познайомитися, нам уже пора, — сказав я й показав очима напарниці «рухайся вперед!».

Ми вийшли зі шкільного холу. Поліцейський, що стояв при вході, знову всміхнувся й приклав два пальці до кашкета. Я полегшено зітхнув і вже було розслабився, як почув у навушнику Маковскі:

— Перший, пів на восьму!

Я розвернувся назад і ліворуч і побачив, як швидким кроком до нас наближається якийсь хлопець. Чисто інстинктивно я закрив спиною Венді.

Хлопець побачив цей маневр, зупинився й чомусь підняв руки.

— Вибачте, вибачте! Я просто хотів у Венді спитати…

— Майкл!

— Слухай, ти підеш завтра з нами в торговельний центр? Одразу після бібліотеки, мій батько повезе.

— Я подумаю, — вередливо надувши губки, сказала Венді.

— Ну добре. Кинеш смс-ку?

— Авжеж. Бувай, до завтра.

— Чао!

— Відмінна реакція, Джорджіо! — похвалив Маковскі.

— У мене хороші вчителі, — пробурчав я. — Кінець вистави!

Ми позалазили в машину.

— Меґан уже на базі, чекає нас! — весело сказав Маковскі. — Усе пройшло добре, всі молодці!

Я нарешті висмикнув навушник:

— Фух! Не думав, що це буде так важко!

— А-а-а! Ви б бачили, як у них у всіх щелепи повідвисали! — тішилася Венді. — Тепер ніхто вже не нависатиме! Завдяки вам!

— Для тебе це так важливо? — спитав я.

— Ще й як!

Пізніше, увечері, коли я розповів своїй старшій дочці про цю пригоду, я також спитав її: «Це так важливо?» «Ну, — оцінила Софія, — насправді, те, що ви зробили, це big deal !»

Дорогою до бази я трохи відійшов від стресу й навіть почав жартувати:

— Ось на що сьогодні були витрачені гроші платників податків!

— Вічно ви, журналісти, робите акценти не там, де потрібно, — голосом полковника Вескотта сказала Франческа. — Гроші платників податків були витрачені на те, щоб одна дівчина-підліток сьогодні почувалася найщасливішою у світі!

P. S. Ми вже заїхали на стоянку й вивантажувалися з машини, коли я шкірою відчув ту небезпеку, яку відчував учора, перш ніж дізнався, що мене втягнуть у цю авантюру. Запахло смаленим.

Нас ніхто не зустрічав. Не було ні Сари, ні Меґан. Сержант Маковскі переді мною раптом побілів, як сніг. Обличчя його витяглось. А потім витягся і весь він.

Ми з Франческою різко повернулися. Венді сховалася назад у броньовик.

До нас наближався полковник Вескотт.

Якось я отримав футбольним м’ячем в обличчя. Я бачив, як він летить на мене, навіть визначив його траєкторію і зрозумів, що прямує він прямісінько мені в голову. І хоч я мав кілька секунд, щоб відскочити, та замість цього зачаровано дивився на м’яч, поки він не влетів мені в пику. У результаті отримав струс мозку та фіолетовий синець на обидва ока. Не сказав би, що цей випадок мене нічому не навчив, бо іншим разом я вдало уник удару бейсбольним м’ячем, якого дорога Франческа запустила мені в голову. Але цього разу я не уник. Хоча, чесно кажучи, і м’яча не було. Було набагато гірше.