Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Спочатку рум’янок, якого моя сусідка наклала на щоки понад міру, її підмальовані брови, схожі на дужку з казана, запалі очі, куточки яких були подовжені сурмою, котра густо лежала й довкола них, викликали у мене огиду. Та коли я зрозуміла, що це всього-на-всього хитрість, до котрої вдаються, щоб знову привабити чоловіка, у мене защеміло серце.

Щоб лише припасти йому до вподоби, — говорила вона далі,— одриваю від рота в дітей та купую рум’янок, хну, сурму, прибираюся, мов наречена, а все дарма. Кажу ж, приворожила вона.

З того дня я ледве зачую, що двері риплять, не повертаючи голови, знаю: це моя бідна сусідка.

— Щось робиш, сестронько? Можна зайти па хвильку?

Мені й самій тоскно на самоті, тому я й цьому голосу рада. Отож: кладу вбік перо, поводжу пальцями, бо затерпли, й готуюся, як і раніше, з цікавістю слухати докучливу розповідь про любов моєї сусідки, хоч знаю все це вже напам’ять.

З мого вікна видно високий горб, що стрімко рветься вгору. Спочатку він тішив, але трохи пізніше почав дратувати. Якщо по його схилах не ходять в тумані люди, так щоб аж вітер рвав волосся, хапаючи за поли, якщо там ніхто не стрибає, мов козеня, не пустує, то навіщо ж тоді він?

Де вони, ті дні, коли я тікала з дому й довго бродила степом? Або ще коли в саду я лякала пташок, вибахкуючи дрюком по паркану або жбурляючи між гілляччя дерев каміння? А я ж хотіла їхати тільки в Анатолію, щоб і там бавитися так само.

Ще я в дитинстві любила малювати. У школі чи не з самого тільки малювання й мала я завжди найвищу оцінку. Удома мене весь час сварили та карали за те, що я розмальовувала стіни олівцями або розфарбовувала мармурові статуї. Зі Стамбула я захопила чимало паперу на малювання та кольорові олівці, й тепер, коли обридає писати, щоб розвіяти тугу, я беру й малюю, навіть спробувала була двічі малювати портрет Хаджі-кал-фи, один — фарбами, а другий — чорним олівцем.

Я не знаю, скільки там подібності, але Хаджі-калфа упізнав себе, якщо не з виразу очей або носа, то завдяки знайомій лисій голові, довгому вусу та білому фартуху і був вражений моїм мистецтвом.

Він довго не барився, а пішов по базару й накупив собі дешевенького єдвабу, оксамиту, шовку та намиста й загадав доньці, щоб зробила на портрети рамця.

Врешті, побачивши, як я нуджуся, почав запрошувати мене в гості.

Хаджі-калфа мав хазяйновиту дружину, отож вони заощадили собі на гарненьку хату, яку потім пофарбували на дозвіллі в зелене.

Хата стояла недалеко від глибокого яру. Коли обіпертися руками об дерев’яний паркан у саду, по якому так і повився плющ, і глянути вниз, то закрутиться світ.

Як добре було мені в тому саду, в родинному колі Хаджі-калфи.

Неврік-ханим родом із Самат’ї [37] Самат’я — район у стамбулі. . Як і її чоловік, була вона проста, але мала чисте і щире серце.

Побачивши мене вперше, вона вигукнула: «Дівчинко моя, ти ж пахнеш Стамбулом». І вона не втрималася й почала мене обіймати.

Ледь заходить мова про Стамбул, на очах Неврік-ханим починають бриніти сльози, а великі груди її починають підійматися від тяжких зітхань, мов міх у кузні.

У Хаджі-калфи син Мірат, дванадцяти років, та чотирнадцятилітня донька Гайкануш. Ця маленька вірменка якась сором’язлива й неповоротка. У неї густі брови мов буряк щоки, геть у прищах, наче в болячках од віспи.

На противагу товстій, повнотілій сестрі, Мірат — маленький, худенький і сухий, мов таранька.

Хаджі-калфа не вміє ані читати, ані писати, але знає ціну письменності, каже, що людина повинна все знати. Хаджі-калфа стоїть навіть на тому, що вряди-годи й професія кишенькового злодія може стати в пригоді. Мірат спершу вчився два роки у вірменській школі, а це два роки ходить до османської. За програмою Хаджі-кагіфи його син повинен ще два роки ходити до іншої школи, щоб, коли йому сповниться двадцять літ, він став справжньою людиною й вільно володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами. Якщо, звичайно, цей тягар не розчавить до того часу слабосилої дитини.

Якось ми розмовляли про хлопчика, й Хаджі-калфа запитав мене:

— Ти звернула увагу на ім’я Мірата? Гідне мудрого. Я тиждень бив собі голову, поки придумав. Двома мовами виходить: вірменською — Мірат, а по-османському — Мурат!

І Хаджі-калфа пустив бісика. Це означало, що він скаже зараз щось дуже дотепне.

— Коли син скоїть щось недоладне й розгніває мене, я кажу йому: ти — не Мірат, і не Мурат, ти — мерет [38] Мерет — образливе слово, на зразок «телепень» тощо. !