Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Пусте, ефенді,— промовила я налякано й хотіла бігти.

Але не на те йшло, Гуріє-ханим ніяк не хотіла відпускати край мого чаршафа, а почала плакатися на свою долю, що, мовляв, п’ятеро ротів, які сидять на її шиї, змушені будуть іти жебрачити.

Що більше вона кричала, то все дужче лунав її голос, аж поки не дійшов до вереску. Я вкрай розгубилася й не знала, що мені робити. Та мене чекало ще гірше — на кумедію позбігався люд, і невдовзі навколо нас утворився натовп всіляких писарів, канцеляристів та хлоп’ят, котрі продають по вулицях каву й шербет.

Моє обличчя спаленіло, руки теж горіли, мов у вогні. Я ладна була провалитися крізь землю.

— Благаю вас, ходжаним, говоріть тихше, — почала я просити. — На нас дивляться.

Але вона, мов навмисне, заголосила ще дужче й почала рвати на собі коси та бити кулаком в груди так, що гудзики сипалися. До того ж вона намагалася ще цілувати мені руки й коліна.

А я з жахом дивилася, як зростає цей натовп. Так на вулиці в Стамбулі збігаються люди до мандрівного зуболікаря або на заклики вуличного крамаря, який торгує сумнівними ліками від мозолів чи милом, од якого блякнуть навіть плями.

Вже чути було слова: «Жаль бідну! Не примушуй плакати нещасну жінку, дівчино!..» Звідкілясь узявся високий сивобородий молла в зеленому завої й звернувся до мене:

— Дочко, ставитися до старших з пошаною, бути гречною — закон нашої віри і людяності. Не однімай у цієї жінки хліба насушного — і тебе сподобить аллах і його пророк. Всевишній — щиросердий. Він відчинить двері своєї милості й тобі.

Я тремтіла під чаршафом, холодний піт котився по мені градом. Раптом якийсь кавовар, стукнувши щипцями, крикнув:

— Атож, атож, ти завжди заробиш собі на хліб там, де буде аллах!

Дехто почав реготати. Та де не взявся секретар з відділу освіти в своєму червоному кушаці, схопив кавовара за барки й потягнув на сходи:

— Негідник! Я тобі зараз пащеку розірву!

Дивно, і люди чомусь сміялися… Адже кавовар сказав те саме, що й молла.

А Гуріє-ханим не вгавала. Це вже така слава, що я ладна була вмерти, аби тільки не бачити такого сорому:

— Гаразд, гаразд! Хай буде так, як ви хочете. Тільки пустіть мене, аллаха ради.

Я ледве одірвала Гуріє-ханим від своїх колін, які вона намагалася цілувати, і метнулася в кабінет завідувача.

Навдовзі мені дали підписати папір про те, що я сама відмовляюся викладати в центральному руштіє, а погоджуюся вчителювати в Зейнілер.

Не минуло й години, як з формальностями було полагоджено й завідувач відділу, якого, здавалося, нізащо не можна було підняти з місця, сів у фаетон і сам поїхав у резиденцію губернатора підписувати наказ.

Отак швидко вирішуються справи, які іншого разу можуть місяцями передаватися зі столу на стіл.

Коли я повернулася в готель, Хаджі-калфа зустрів мене і радісно, і ображено.

— Приховала від мене. Гадала, не дізнаюся? Дякувати аллаху, все знаю.

— А що ти знаєш?

— Що наказ прийшов, голубонько…

— Який наказ?

— Тебе залишають в центральному руштіє, а Гуріє-ханим повернули паспорт.

— Ти помиляєшся, Хаджі-калфо, я щойно від завідувача відділу і нічого такого не чула.

Старий недовірливо глянув на мене:

— Та ні ж, прийшов наказ, учора увечері. Мені напевне сказали. Це завідувач приховав від тебе. Чи тут, бува, не без шельмування, га? А ну розповідай усе!

Я посміялася з його сумнівів та простих міркувань, і дістала з портфеля наказ, і, помахавши ним, сказала:

— Живемо, Хаджі-калфо. Іду в таке місце, як у Швейцарію!

Хаджі-калфа слухав мене, а ніс йому наливався кро

в’ю, мов гребінь у півня. Врешті у відчаї вдарив рука об руку:

— Нерозумна дитино, що ти наробила? Що ти тільки наробила! Таки обдурили! Іди мені негайно до завідувача та візьми його за душу!

Я знову знизала плечима:

— Не варто, Хаджі-калфо. Та й чого ти хвилюєшся так? Дивися, ще захворієш, а тоді що робитимемо?

Але, як виявилося, старий казав правду — було чого непокоїтися. Увечері я знала вже всі подробиці.

Завідувач відділу освіти підтримував Гуріє-ханим і послав у міністерство папір з проханням перевести мене деінде, а тут залишити Гуріє-ханим, як досвідченішу вчительку. Але в міністерстві чомусь вирішили тут залишити мене, а Гуріє-ханим послати в інше місце, що саме повинно було звільнитися.

Після того, як учора прийшов наказ, завідувач відділу, директорка руштіє і, здається, бухгалтер, котрий був родом з Румелії, звідтіля й Гуріє-ханим, уночі нарадили таке: мене випхати кудись у глухе село, а на моє місце влаштувати суперницю. Своїм планом вони передбачили навіть мою зустріч з Гуріє-ханим та появу молли. А що стосується Зейнілер, де, за словами завідувача, був європейський шик, то це є не що інше, як убоге село, геть у горах, куди й пташка не залетить. Вже рік ось, як там ніхто не працює, бо навіть найбезталанніші вчителі не наважуються туди їхати.