Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Ну ж бо, не вередуй, — не вгавав він, — а скажи. Не будеш же ти, ні сіло ні впало, весь час реготатися. Щось гарне є?

Мені захотілося показати йому, що маю вуха гостріші, ніж він, отож я загадково усміхнулася, моргнула йому й серйозно додала:

— А хтозна, може, це така таємниця, якої всім не можна розповідати.

А сонце було таке чудове, що я, намагаючись запам’ятати дорогу т'а не заблудитися, перебігла містком повз готель і побігла на пагорбок, яким милувалася з вікна. Потім перетнула леваду й чагарник і перейшла другий міст. Я бігала б іще, та зрозуміла, що може бути небезпека куди страшніша, ніж можливість заблудити. Хоч на мені була чадра й чаршаф, який надавав мені вигляду статечної ханим, за мною вже пленталися якісь підозріливі чоловіки й навіть спробували були забалакати.

Я згадала поради Хаджі-калфи, злякалася й повернулася назад.

Хоч я й знала, що секретар із відділу освіти, підв’язаний кушаком, знову зустріне мене словами: «А зі Стамбула, гемшіре-хаиим, ще нічого немає», — та все-таки я звикла, вийшовши на вулицю, заходити до нього.

На сходах мені стрівся служник з відділу освіти.

— Як добре, що ви прийшли, ходжаним, — сказав він, — бей якраз вас шукає. Я вже мав іти в готель.

Беєм він називав завідувача відділом освіти. Диво, та й годі!

Завідувач сидів за письмовим столом, накритим червоним сукном. Він був, як завжди, в задумі. Очі в нього були заплющені, руки обвисли, а гудзики на комірці розстебнулися. Здавалося, завідувача навіки зморила втома, і він поклав собі тепер спочивати. Та ось він побачив мене, позіхнув, потягнувся й поволі почав:

— Ханим, ми ще не отримали відповіді з міністерства освіти. Не відаю, яка буде їхня воля. Але гадаю, що Гу-ріє-ханим, як учительці з досвідом, нададуть перевагу. Якщо відповідь буде не на вашу користь, то ви опинитеся в скрутному становищі. А я зараз знайшов один вихід. За дві години ходи є село Зейнілер. Клімат, вода там чудові, мальовнича природа, люди — чесні й порядні, та й узагалі райський куточок. Школа там на утриманні вакифу [39] Вакиф — кошти релігійних громад з пожертв набожних мусульман (мусульманську , . Минулого року ми теж пішли на самопожертву й підремонтували школу, тепер вона — як нова.

Купили чимало різного майна та наочного приладдя. При школі є помешкання для вчительки, тепер потрібен тільки молодий, заповзятий педагог, готовий на самопожертву. Хотілося, щоб туди поїхала особлива дівчина, така, як ви, наприклад. Місце справді гарне. І прислужилися б батьківщині. Зарплата там, щоправда, дещо менша, як тут, але ж молоко, м’ясо, яйця та й інші продукти там набагато дешевші. Якщо захочете, то зможете навіть грошенят скласти собі. Я, звичайно, за першої ж нагоди збільшу вам платню, і ви матимете те саме, що одержують і тут. Тоді вже місце буде краще, ніж у директора ідадіе.

Я мовчала, бо не знала, що йому сказати на цю пропозицію. А завідувач вів далі:

— У школі там працює одна літня жінка. Вона й уроки веде, та от не знає нових методів навчання. Але ви її, звичайно, перевиховаєте. Ну, а не сподобається вам Зей-нілер, то напишіть мені кілька слів. Я влаштую вас тут на пристойну посаду. Хоча я впевнений, що ви скажете «не хочу», якщо вам пропонуватимуть навіть центр. Клімат — пречудовий, мальовнича місцевість, харчі дешеві, люди гарні. Швейцарське село, та й годі… А що треба людині ще, їй-богу…

Я уявила собі сонячні шляхи, густі садочки, річку, ліс — і серцем вже линула туди. Та все-таки разом з тим не наважувалася сказати «гаразд». Як там не є, а мені хотілося порадитися з Хаджі-калфою.

— Ефендім, з вашого дозволу, я дам відповідь за дві години.

Завідувач ураз ожив:

— Бога ради, дочко, справа така, що зволікати не можна. Он скільки претендентів, прогавиш місце, а тоді вже все.

— Тоді хоч годину, бей-ефенді…

Я почала виходити, але відразу зустрілася з своєю суперницею Гуріє-ханим. Кілька днів тому Хаджі-калфа сказав мені, що нам у місті вже дали прізвисько «суперниці». Гуріє-ханим тоді так налякала мене, що я, зустрівши її тепер в коридорі, вже аж жахнулася і, щоб не бачити її, хотіла хутко вийти. Але та заступила мені дорогу й схопила мене за кінчик чаршафа, мов якась безсоромна жебрачка.

— Ханим-ефенді,— почала вона одразу, — я нещодавно повелася була з вами нечемно… Аллаха ради, даруйте мені… Якби не нерви. На мене тоді так подіяло, що… Дочко, якби ти знала, скільки мені довелося в житті зазнати, то ти пожаліла б мене. Даруйте вже мені ту негречність.