Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Вже коли минуло якихось дві години і я гадала, що засну, у двері тихенько постукав Хаджі-калфа.

— Ходжаним, послухай-но… В готелі більше немає жінок… Бідна ханим лежить непритомна. Тільки не смійся. Вийди, з любові до ближнього, подивись, що з нею. Я ж не можу, ти ж знаєш, що чоловікам не гоже заходити. Я ще б, може, й увійшов, та, не дай боже, помре, то не обберешся лиха.

Я виглянула в прочинені двері й, побачивши його обличчя, зареготала знову. Хотіла було сказати: «Нічого, виживе», та не змогла.

Хаджі-калфа сердито глипнув на мене, а потім знічено похитав головою.

— Регочеш! Тільки й знаєш, що ги-ги! От уже пуста! Ну ти глянь на неї…

Чи не більше години довелося мені поратися біля нещасної сусідки. Тіло її було в синцях. Вона весь час, зціпивши зуби, пускала очі під лоба й непритомніла. Я почувалася невпевнено, бо уперше в житті доглядала-таку хвору. Хоча варто людині вже почати цю справу, як де все й візьметься.

А вона щоразу мліла не менше, як хвилин на п’ять. Тоді я починала терти їй руки й тіло. її дівчина носила глечиком воду, й ми кропили нещасній чоло. Скрізь ятрилися рани: на лобі, на щоках і на вустах. Кров, змішана з сурмою та рум’янком, стала майже чорною й тоненькими цівками текла по бороді на груди. Але, боже мій, скільки ж рум’янку було на цьому обличчі! Глек знову був порожній, а фарба все ще не змилася.

Коли я прокинулася, в кімнаті навпроти нікого вже не було. Офіцер рано вранці забрав їх фаетоном і повіз. Сусідка хотіла була попрощатися зі мною, та не наважилася’ будити, бо знала, що я не спала через неї цілу ніч. Вона поцілувала мене сонну в очі й попросила Хаджі-калфу, щоб кланявся мені.

Я сиділа на возі й сміялася. Мій погляд щоразу падав на Хаджі-калфу, а він розумів причину мого недоречного сміху й сердито хитав головою.

— Га, тобі все смішно! Тобі все ги-ги… — бурчав він. — А він мене вчора так пхнув, що, повіриш, усе в животі перевернулося. Щоб вона йому всохла, тая нога! Мірате, ось тобі моя батьківська порада: не лізь розбороняти

чоловіка з жінкою. Сказано ж, чоловік та жінка дмуть в одну сопілку…

Нарешті місто лишилося позаду, і ми зупинилися коло джерела. Треба було розлучатися. Хаджі-калфа повиливав з пляшок воду, що я взяла собі в дорогу, і набрав джерельної, а тоді почав давати настанови старому візникові. Неврік-ханим залилася сльозами й переклала в мій кошик кілька перепічок, які вона спекла для мене.

Навіть відлюдькувата — заридала. А мені ж здавалося, що я їй зовсім байдужа. Я зняла з себе перлові сережки й продягла в вуха дівчині. Хаджі-калфа зніяковів!

— Ні, ходжаним, кажуть же, що подарунок не повинен коштувати грошей. А це ж коштовні перли!

Я ледь усміхнулася. Як пояснити цим щирим людям, що ті перли, котрі котилися дівчині по щоках, були мені дорожчі за ці сережки!

Хаджі-калфа знову допоміг мені сісти на воза, тяжко зітхнув. Ударивши рукою в груди, він промовив;

— Ця розлука мені, їй-богу, тяжча, аніж учорашній стусан офіцера.

Я згадала вчорашню пригоду і засміялася знову. Віз поїхав. Хаджі-калфа стояв і сварився пальцем:

— Смієшся, пустунко! Смієшся!

Якби не ця дорога, що віддаляє нас, то ти, Хаджі-калфо, побачив би мої очі й не казав цього.

Віз посувався вузькою гірською дорогою. Вона то з’являлася по пересохлих руслах рік, то тягнулася сухими полями, покрай занедбаних винниць.

Коли-не-коли траплялися нам люди: селяни з возом, що, здавалося, аж пищав від утоми, чи боса молодиця з в’язкою хмизу за плечима.

На вузенькій стежинці, яка попнулася через виноградник, здибалося двоє жандармів, одягнутих, мов розбійники.

— Селямюн алейкюм! — повіталися вони з візником, пильно глянувши на мене.

Хаджі-калфа на прощання сказав мені: «На дорозі, слава аллаху, спокійно, але ти затуляйся чадрою, чого не буває. А в тебе не таке обличчя, щоб виставляти його, чуєш?»

Через те я, ледь бовваніла десь постать, одразу ж пригадувала настанови Хаджі-калфи й закутувалася.

Минали години, віз тужно рипів, а дорога все ще була порожня. Коли ми спускалися з гори краєм урвищ, то колеса з таким страшним скреготом котилися по камінню, що луна долинала до людського вуха, мов утіха. А коли ми їхали поміж скелями, мені здавалося, ніби за купою чорного, мов обкуреного димом, каміння є десь стежка, якою біжить жінка й тоскно голосить.

Вечоріло. За верхами поволі сідало сонце. В проваллях засів уже морок. А дорозі немає кінця-краю. Ні села, ні деревця.

Мене почав брати острах. А що, коли ми завидна не приїдемо в Зейнілер і доведеться ночувати тут у горах?