Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я хотіла була вже увійти в двері, як Хатідже-ханим ухопила мене за руку.

— А стривай-но, дочко.

Я навіть злякалася.

Вона ж прошепотіла якусь молитву й сказала:

— Тепер, дочко, промов «бесмеле» [45] Бесмеле — іменем аллаха (мусульманськ.) й ступай спершу правою ногою.

На нижньому поверсі було темно — мов у кам’яниці. Стара, тримаючи мене за руку, повела кам’яними сінцями на сходи, такі старі, що сходинки аж вгиналися. На верхньому поверсі я побачила маленьку убогу комірчину, а далі вже й величезну кімнату зі щільно зачиненими віконницями. Це була та гарна квартира для викладача, якою так швидко похвалився завідувач відділом освіти.

Хатідже-ханим поставила мою валізку додолу, потім витягла із старої печі в кутку лампу й засвітила її.

— У цьому році тут ніхто не жив, і тому стільки пилюки, — сказала вона. — Та вже вранці я, слава аллаху, приберу.

Хатідже-ханим у цій школі вже давно вчителює, а тому у вілайєтському відділі освіти стару пожаліли й не вигнали на вулицю навіть після шкільної реформи. Вона тут отримувала двісті курушів і була учителька і прибиральниця. На кінець розповіді вона додала, що робитиме все, як я наказуватиму.

Я зрозуміла, що бідна жінка боїться мене. Як-не-як, я була її начальниця. Я пояснила їй, що не хочу нікому завдавати лиха, й почала оглядати кімнату.

Стара, витерта шпалера звисала зі стін, мов лахміття. Чорна дерев’яна стеля відлигла від дощів і увігнулася, у кутку біля напіврозваленої обідраної печі стояло якесь кособоке ліжко. Отже, тут я маю жити. Мені здалося, що я впала в погріб, де від браку повітря стискаються груди, а руки й ноги клякнуть від холоду.

— Хатідже-ханим, допоможіть мені, люба, відчинити вікно. Сама я, мабуть, не зможу.

Стара жінка й сама б не дозволила мені щось робити, Трохи пововтузившись, вона відчинила одразу віконницю. Я глянула на шибки, і в мене коси стали дибом. За вікном був цвинтар. Сонце вже майже сіло за горою і вчервонило верхів’я кипарисів. Між ними рядами стояло надмогильне каміння, та ще ледь поодаль, в болоті, блищала в очереті вода.

Я почула, як тяжко зітхнула стара жінка:

— Людина ще за життя повинна звикати, дочко.,* Усі там будемо.

Чи вона це сказала так, а чи, може, хотіла заспокоїти мене, помітивши, як налякало мене це місце. Я трохи підбадьорила себе. Треба бути хороброю. Прибравши веселого вигляду, я промовила якомога байдуже:

— Отже, тут цвинтар? А я й не знала…

— Так. Це давній цвинтар. Тепер уже ховають в іншому місці, а тут ніби історичне місце. Треба піти запалити біля могили Зейні-баба світильник, я зараз повернуся.

— А хто такий Зейні-баба?

— Праведник, хай сподобить його аллах навіки. Лежить він під отим кипарисом.

Хатідже-ханим почала молитву й подалася до порога. Досі я не знала, що в мені живе отакий страх. Стало чомусь боязко лишатися в цій непривітній кімнаті, повітря якої вже було просякнуте кипарисовим запахом,

Я метнулася за старою:

— Можна й мені з вами?

— Ходи, дочко, так навіть краще. Це добре, що ти, тільки приїхала, а вже йдеш до праведного Зейні-баба,

Через внутрішні ворота школи ми вийшли на цвинтар й почали ходити поміж надмогильним камінням.

Тітки водили мене іноді на рамазан або на проводи на наш родинний цвинтар в Ейюпі. Але тільки тепер, на цьому темному цвинтарі Зейнілер, я уперше в житті відчула, що смерть страшна.

Надмогильне каміння тут також було інакше. Воно стояло тут рівно, мов ряди вояків: високе, гладенько зчесане вгорі й геть чорне. Щось прочитати було неможливо. Тільки де-не-де мені вдавалося прочитати «аллах»!

В дитинстві я чула одну казку. Не знаю, де це було, тільки десь за високими горами давно-давно ішло військо, щоб викрасти юного султана. Удень вояки ховалися по печерах, а вночі йшли. Щоб ніхто їх не помітив, вони закутувалися в чорні киреї. Вже кілька місяців були вони в дорозі і вже тієї ночі, коли вони мали захопити місто, аллах пожалів юного султана й перетворив тих вояків, що хотіли напасти темної ночі, на чорне каміння.

Я дивилася на ряди цих надмогильних обелісків і згадувала стару казку.

«А що, коли це якраз ота казкова країна, де вояки в чорних киреях перетворилися на каміння?» — промайнуло мені в голові.

— Хто вони, ці зейнілер [46] Зейнілер — послідовники чи нащадки Зейні. Тут маються на увазі члени секти Зейні. , Хатідже-ханим?

— Я теж не знаю. Колись їм належало все село, а тепер від них не лишилося нічого, окрім мінарета. Це були доброчинні люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.