Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Ці веселощі пробуджували до життя абияк, і де вже їм дати крила. Все це так. Але ж хіба сонячний промінь, що пробився в підземелля, або бліда квітка, яка зійшла серед каміння розваленої стіни, не саме життя, не надія?

Сьогодні п’ятниця, і діти до школи не приходять. Ущух дощ, який лив кілька днів підряд. Останній свій банкет влаштовує осінь. Здається, навіть бескиди та болото в очеретняках весело усміхаються сонцю. Ба навіть кипариси та надмогильне каміння не такі суворі та страхітливі. Я поринаю в своє єство й відчуваю, що вже починаю звикати. Здається, вже навіть полюбила цей похмурий і сумний край, він мені якось наче вже свій.

Працювати я почала вже на другий день, після того як приїхала. Він мені незабутній, цей перший день.

Уранці вже добре роздивилася, що тут за клас, на ремонт якого потрібна була «самопожертва» завідувача відділом освіти. Колись тут був, мабуть, хлів, потім послали підлогу, зробили більші вікна, повставляли й засклили рами. Шпалера на стінах була — мов з бовдура, а на них догори ногами висіла карта, та ще плакати з людським кістяком, гадюкою та хліборобською садибою. Це, мабуть, і мало бути оте нове наочне приладдя.

Біля класної стіни, що від саду, ще й досі стояли ясла, як пам’ять про хлів. їх вирішили залишити, тільки зверху набили ляду, й вийшло щось на зразок скрині. Діти складали туди свою їжу та в’язанки хворосту, який приносили з гір, щоб натопити школу»

Хатідже-ханим сказала, що ця скриня має ще й інше призначення. Туди саджають таких пустунів, котрих не можна вже й палицею навчити. Так мухтарів найменший син Вехбі майже всі уроки там пролежував. Нашкодить, а потім сам лізе туди, лягає, мов небіжчик в домовині, на спину, ще й ляду сам зачиняє.

— А мухтар нічого не каже? — запитала я у Хатідже-ханим.

— Навпаки, задоволений. Сам сказав мені: «Славно придумала, Хатідже-ханим. У нас теж є скриня. Тепер як нашкодить, то я його, ледащо, туди й садовитиму».

— Чудовий метод виховання! А що, в школі є й хлопчаки?

— Та кілька. Більших хлопчаків ми посилаємо в чоловічу школу, в село Гаріблер.

— А далеко?

— Ген за тими скелями. Бачиш, біліють вдалині.

— А не жаль дітей? Як же вони ходять узимку, коли сніг?

— Звикли. Як нема болота, то менше ніж за годину доходять. А в дощ або як вітряно дуже та болото — дуже важко.

— Так, а чому ж ви не навчаєте їх тут?

— Хіба ж можна чоловіків і жінок разом?

— Та які ж вони чоловіки?

— А хто ж, дочко? Дванадцять та тринадцять років парубчакам.

Хатідже-ханим хотіла ще щось сказати, та передумала, мабуть, не наважилася. Але врешті прохопилася:

— Особливо тепер не можна.

— Чому?

— Занадто вже ти молода. Ось чому, дочко.

У Стамбулі кажуть: «Цнотлива жінка й від півня тікає», Либонь, і наша Хатідже-ханим так думає. Я вирішила не відповідати, а краще щось робити.

Значною частиною майна, придбаного великою самопожертвою для цієї школи, було щось п’ять старих пога-нющих парт. Але дивно, що вони стояли кучугурою в кутку і ніхто й не думав, здається, ними користуватися.

— Чому ви так зробили, Хатідже-ханим? — поцікавилася я.

— Та це не я, а вчителька, що була перед вами. Діти не звикли сидіти за партами. Де вже там наука, як людина сидить десь угорі, мов на мінареті. Правда, та

вчителька побоялася винести парти з класу, бо ще приїде інспектор абощо. Новачків ми садовимо і справді туди. А потім, коли вони починають вчитися, то пересаджуємо вниз, на солом’яні килимки. Котрі діти з багатших, то й подушечки носять.

Я попрохала Хатідже-ханим, щоб вона допомогла мені прибирати. Ми помили підлогу, винесли солом’яні килимки, а поставили уряд парти. Хлів дещо набрав вигляду класу.

Хатідже-ханим, здається, була незадоволена, та перечити мені все-таки не наважилась, а робила, як я загадувала. Мені ж хотілося якомога швидше прибрати.

Почали сходитися діти, а в мене ще й руки були в пилюці. Дівчатка були одягнені вкрай убого, майже всі без панчіх, а голови туго позапинані якимось драним старим лахміттям. Мої школярки підходили до порога, скидали дерев’яні виступці й ставили їх у рядочок, а самі ходили босоніж.

Побачивши мене, вони лякалися й знічено зупинялися біля дверей. Я просила їх, щоб підходили ближче, а вони затулялися руками й ховалися за двері. Доводилося брати деяких за руки й силоміць тягти в клас.

Та вже навіть біля мене вони затуляли очі й цілували мені руку. Мабуть, тут звичай такий був. Але мені ставало смішно, і я замалим не розреготалася. Дівчатка цілували й прицмокували, а на руці лишався мокрий слід.