Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я хотіла цих ягняток якось прихилити до себе й говорила кожній дівчинці одне-двоє лагідних слів. Але на всі ці солодкі слова та запитання відповіді як не було, так і не було… Чи це сором’язливість, чи вперте мовчання? Врешті мені вдалося ублагати цих манірних дівчиняточок, тільки б вони сказали, як їх звати.

— Зехра…

— Айше…

— Зехра…

— Айше…

Боже милостивий! Скількох дівчат у цьому селі звати Зехра та Айше! Хоча сміятися тут не було чого, але мені подумалося: приїде інспектор і захоче познайомитися з дітьми, а я йому: «У класі дев’ять Айше і дванадцять Зехр!» А можна, щоб іще легше, посадити по цей бік усіх Айше, а по той — Зехр. А коли гратимемо у м’яча (я вирішила розважати їх у саду на перервах) то можна увесь клас поділити на два гурти: сюди стануть усі Айше, а туди — Зехра.

Я навіть тепер не втрималася, щоб не пустувати. Дівчатка надходили, а я їх питала:

— Дівчинко, ти Айше чи Зехра?

І мої питання майже щоразу були доречні. А одна мала кароока крихітка з повненькими щічками здивовано глянула на мене й сміливо запитала:

— А як ти знаєш моє ім’я?

Я посадила їх на місця і наказала запам’ятати, де хто сидить. Треба було бачити пози бідної малечі. Бідненькі ніяк не могли вмоститися, наче сиділи на гілці або скраєчку даху. Коли я відходила від них, вони, не зводячи з мене очей, потихеньку підгортали свої брудні ноженята під себе, мов черепашки ховалися в свою раковину. Ну нічого, помалу звикнуть.

Найбільше мене дивувало ось що. Я вже казала, що дівчатка були сором’язливі. Навіть цілуючи мою руку, затуляли очі. Але тільки-но розкривали книжки, починали що було сили кричати, хоч до того від них, мов від сільських наречених, слова не вдавалося вирвати.

А що в клас приходили все нові й нові школярки, то від такої бучі моя голова починала паморочитися.

— Чи вони все так і кричать? — запитала я Хатідже-ханим. — Хіба ж можна таке витримати?

— Аякже, дочко, — одказала та здивовано, — це ж школа. Хіба ж обтешеш дерево, не махнувши сокирою. Що дужче кричать, то краще урок знатимуть.

Тим часом поприходили вже всі школярі. Я щосили вдарила рукою по кафедрі, що була єдина гарна обнова в цьому класі. Я хотіла, щоб діти читали мовчки. Та на мене ніхто не зважав, навіть не звелася жодна голова. Навпаки, діти Загули ще дужче, мов рій бджіл, роздратований каменюкою:

— Еузюбілляхі, ебдже, геввез, гутті, джім устюн дже, джім есресі…

Я зрозуміла, що мені треба мати терпіння, щоб навернути дітей на правильний шлях. І я не мала сумніву, що так буде.

— Хатідже-ханим, — звернулася я до старої жінки, — ти навчай їх сьогодні, як знаєш. Я ж не починатиму, доки не наведу в класі ладу.

Хатідже-ханим глянула на мене сторожкої

— Ми, дочко, навчаємо, як бачимо. А що діяти. Я не знаю твоєї науки, у школі сама не вчилася.

Уже пізніше я зрозуміла, що вона хотіла сказати. Бідна, подумала, що я екзаменуватиму її, і боялася втратити свої двісті курушів…

Надворі була ясна година, та дівчатка усі поприходили в стареньких яшмагах [48] Яшмаг — хустка у мусульман. . Я запитала Хатідже-ханим, нащо їм ті яшмаги, а та здивовано одказала:

— Бог з тобою, дочко! Аякже, вони ж великі вже, на виданні. Хіба ж можна ходити їм без яшмага.

Боже мій! Як можна називати нареченими оцих блідих десяти-дванадцятирічних дівчаток? Я й справді попала в дивний закут.

Та разом з тим я й зраділа. Коли вже цих дітей тут називають дівками, то мене вважатимуть за стару дівку, а отже, ніхто не сміятиметься, що я сама ще дитя.

Найпізніше до школи поприходили хлопчики. Вони пораються по господарству, як старі: носять воду, доять корів, збирають у лісі хмиз.

Хатідже-ханим загадала їм почекати трохи надворі, а потім знічено й нерішуче запитала:

— Ти, мабуть, вдома лишила яшмаг?

— А нащо воно мені?

— Та як направду, то й треба. Воно, звичайно, не моє діло, але ж хіба не гріх тобі бути в класі отак?

Я посоромилася сказати, що не знала цього, й, ледь почервонівши, збрехала:

— Та коли їхала сюди, то забула хустку вдома.

— Гаразд, — одказала та, — я дам тобі ось чистого батисту.

Вона пішла в свою комірчину й дістала зі скрині, котра аж зарипіла, ємені [49] Є м е н і — легенька вишивана тканина, котрою й запинаються. зеленого кольору.

Що ж робити, треба запинатися. Я пов’язала хусткою голову так само, як у Стамбулі запинаються на вулицях молоденькі циганки — під бороду.

Шибка у вікні з причиненою віконницею могла б придатися, як люстро. Непомітно підійшовши до вікна, я почала розглядати себе. Ще одержавши призначення в Зейнілер, я вже обдумала свій робочий костюм. Я вважала, що вчителька не має права одягатися так, як усі жінки, і тому надумала пошити ось що: коротке, до колін, плаття з чорного блискучого сатину, перехоплене в стані шкіряним пасочком та з двома кишенями — однією на хусточку, а другою — щоб класти записник. А відтінятиме цей чорний колір широкий комірець з білого льняного полотна. Довгої коси я взагалі не люблю, але ж вчительці не личить ходити з коротенькою зачіскою, і тому вже ось місяць я не підрізую волосся, хоч воно всього-на-всього мені тільки до плеча.