Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Я називатиму тебе стамбульською нареченою, носитиму каштани, а брат подарує тобі низку золотих дукачів, — вів малий спокійнісінько далі.

— А що, у вас немає ще невістки?

— Є… Але ми нашу чорну невістку віддамо чабанові.

— А хто ж твій брат?

— Жандарм.

— А що роблять жандарми?

Вегбі подумав, почухав голову й одказав:

— Гавурів [55] Г а в у р — віроломний, тут: розбійник (мусульманськ.) ріжуть.

Мені подобається, що Вегбі гордий і незалежний, а вже голову дере, мов дорослий парубок. Коли я на уроці виправлю його, він сердиться й ніяк не хоче сказати правильно. Коли ж я наполягаю, він зневажливо дивиться мені в лице й каже:

— Ти ж тільки жінка. Де вже тобі з твоїм розумом…

А третя моя любов — одна сирітка.

Якось, здається, вже на п’ятий день мого вчителювання, я озирнула клас, і моє серце бентежно тенькнуло. На останній парті сиділа дівчинка з вродливим ясним обличчям, довкола якого кучерявилося русяве, майже золотаве волосся. Вона усміхнулася мені, і я побачила низку білих перлів.

Звідкіля взялося це ангелятко? Хто це?

— А ходи-но сюди! — поманила я дівчинку пальцем.

Вона, мов пташка, легенько зіскочила додолу і, підстрибуючи, так самісінько, як я в пансіоні, підбігла до мене.

Бідне пташенятко, убоге-убоге. Босоноге, закошлана кіска, крізь дірки старої запраної сукенки проглядала ніжна біла шкіра.

Я взяла її маленькі руки й сказала:

— Глянь-но мені в очі.

Вона боязко звела на мене погляд ясних синіх очей, відтінених довгими віями.

Я зазнала в Зейнілер таких мук, що вже ніяке страждання не примусило б мене заплакати. Але тепер мені довелося докласти зусилля, щоб не розплакатися від пильного погляду цих чарівливих очей напівголої дитини, від усмішки червоних вуст, між якими блищала низка білих перлів.

Я погладила дівчинку по щоці й запитала:

— Ти Зехра чи Айше?

— Мене звати Мунісе, ходжаним, — відповіла дівчинка дуже мило з чистою стамбульською вимовою.

— Ти вчишся в цій школі?

— Так, ходжаним.

— А чому ж не ходила стільки днів?

— Аба [56] А б а — за літературною нормою вимовляється «абла» — старша сестра. не пускала. Багато діла було. А тепер ходитиму.

— А мама в тебе є?

— У мене є аба,

— А мама де?

Дівчинка мовчала, опустивши очі. Мені здалося, що я вразила чимось таємну рану в дитячому серці. Щоб не завдавати їй жалю ще дужче, я запитала інше:

— Мунісе, а це не ти вчора співала увечері?

Учора ввечері я почула, як у сусідньому саду співає чийсь дитячий голос. Він так одрізнявся від усіх тутешніх голосів, був такий м’який, що я виглянула з вікна, заплющила очі, і кілька хвилин мені все здавалося, ніби я десь не тут, а в якійсь невідомій країні.

Так, пісню могла співати тільки ця дівчинка.

Мунісе й справді знічено кивнула голівкою:

— Так, це я співала, ходжаним.

Я відпустила її й почала урок. На серці в мене чомусь стало на диво радісно і ясно. Воно наче відчуло теплий подих весни. Очі цієї дівчинки зігріли мене, як сонячне проміння гріє пташенят, що мерзнуть у снігу. Недужа Чаликушу вже тремтіла в холодному гнізді, сховавши голову під крило, а це ожила й почала веселішати, щоб стати такою, як була раніше. Мої руки стали впевненіші й навіть грайливі, голос задзвенів тепліше й веселіше.

Я весь час мимохіть позирала на Мунісе. Вона теж не зводила з мене очей. Я милувалася її білими, мов перли, зубами, милою усмішкою, синіми очима, які мені так хотілося поцілувати. Уперше в житті я відчула в своєму серці тепло материнської любові.

Була б оце в мене отака крихітка! Адже мені доведеться звікувати самій… Як жаль, що це неможливо…

Хатідже-ханим небагато розповіла мені про Мунісе. Жінка, котру Мунісе називала «аба», була її мачуха. Батько дівчини раніше служив у лісництві, а що його друга дружина була родом із Зейнілер, то він, після того, як йому дали пенсію, переїхав сюди. Ця друга жінка мала тут хату та садибу, а він до того ж десять куру-шів пенсії.

— Коли так, — сказала я Хатідже-ханим, — то вони не убогі. Чому ж дівчинки не доглянуть?

Стара насупилася:

— Дякувати, що хоч так доглядають, Інша мачуха давно б на вулицю вигнала…

— Чому?

— Мати цієї дівчинки — погана жінка. Я вже не пам’ятаю, коли це було, чи й не п’ять років тому… Вона втекла з одним жандармом-офіцером. Покинула малу дитину. А потім офіцер той кудись поїхав, а її покинув. І вона пішла недоброю стежкою, молоді хлопці водили її в гори й там як хотіли розважалися.