Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я страшенно здивувалася, коли почула про це.

— Ебе-ханим, адже серед моїх школярок немає жодної, щоб була на виданні. Найстаршій дванадцять років.

Назіфе Молла засміялася:

— Боже мій, дочко, хіба це мало — дванадцять років? Коли я виходила заміж, мені було п’ятнадцять. Всі казали, що я засиділася вдома. Тепер, правда, старих законів немає, але що ж робити, не йти ж сироті попідтинню. У нас чабан є, ІМегмет, за нього віддаємо. Хоч шматок хліба буде сироті…

— Хто ж ця дівчина, ебе-ханим?

— Зехра.

У моєму класі було сім чи вісім Зехр, хіба всіх пам’ятатимеш. Та коли повитуха пояснила, про кого йдеться, я отетеріла. Адже дівчинка, з якою одружувався чабан Мегмет, — хвора. Це був різновид божевілля. Та й так це дивне створіння було страшне, такої й вві сні перелякаєшся. Якесь шорстке, наче з терну, волосся, ніби ви-фарбуване хною, безбарвне, немов свічка, обличчя, на ньому такого самого невиразного кольору ластовиння, та ще вирячкуваті очі, що перелякано позирали спідлоба. Першого ж разу я побачила, що дівчинка хворіє. У класі вона зовсім не розмовляла й лише, коли їй хотілося щось запитати або ж треба було читати, тоді Зехра починала кричати жахливим голосом.

Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.

В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.

В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.

Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»

Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.

— Зейнілер, 1 грудня

Учора в мухтаровій хаті було весілля. Щоб чабан Мегмет не журився, на майдані грали музики: бубон і зурна, та ще боролися пехлівани [60] Пехліван — борець. Жінки ж влаштували собі кинагеджесі [61] Кинагеджесі — весільний вечір для жінок. й слухали «Мевлют».

Весільна сукня, яку я подарувала молодій, старим видалася занадто вже «французькою». Звідусіль я тільки й чула слова: «…а завтра на тому світі», «Мюнкір і Некір…», «…гарячою булавою». Зате молодші жінки тільки губи облизували. Декотрі, мабуть, заздрили молодій.

Я теж трошки розважилася. Мухтариха подала чудову вечерю. З розмов, які точилися за вечерею, можна було зрозуміти, що все це приготовано не так на Зехрине весілля, як на те, щоб похизуватися перед ханим!

Перш ніж Мегмет взяв собі дружину, мала бути смішна церемонія цілування рук. Поцілунок сором’язливого сільського парубка належав і моїй руці. Та не тому, що я* вчителька, — гадаю, швидше, через те, що я вважалася тут ледве не матір’ю.

Я ніколи не забуду кумедії, яка сталася тоді, хоч майже ніхто цього не помітив. На довгій подушці сиділо вже п’ять чи шість старих жінок, серед них і мухтариха та Назіфе Молла. Хоч Мегмет мав цілувати й мою руку, та я сіла все-таки біля печі на скрині, через те що не звикла сидіти, підкорчивши ноги.

А тому Мегмет, котрий до того ж зовсім не підводив очей, спершу не помітив мене. Тоді ебе-ханим показала парубкові рукою на мене й промовила:

— Мегмете, синку, поцілуй і вчительці руку…

Знічений чабан підійшов до мене, і я статечно подала

йому руку. Та він ледь доторкнувся моїх пальців, як одразу ж випустив їх, наче не вірив, що ця рука — людська.

Стримуючи сміх, я сказала:

— Цілуй, сину мій…

Бідний чабан знову вхопив мою руку й, забувши сором, звів голову. Ми зустрілися поглядами. Та, як на те, в печі тої ж миті зайнялося полум’я й освітило моє обличчя. Чабан побачив, що я сміюся. Я й досі не пригадую, щоб десь я бачила розгубленіше лице, як чабанове.

Після цілування рук молодого повели в кімнату до нареченої. В новій сукні та зачісці, зробленій моїми руками, Зехра могла видатися навіть гарненькою. Але через те, що за тутешнім звичаєм на неї не накинули серпанок, а запхали її в якусь торбу із зеленого єдвабу, я не змогла побачити, яке враження справила на чабана суджена.