— Зейнілер, ЗО грудня
Ми з Мунісе тепер нерозлийвода… Ця мала заповнює тепер усе моє дозвілля. Мені хочеться навчити її всьому тому, що сама знаю. Отож дві години на день ми вчимо французьку. Вряди-годи вчу її танцювати, позачинявши,
звичайно, двері та віконниці. Адже як про це дізнаються в селі, то нас камінням закидають…
Іноді я сміюся з самої себе: Чаликушу, ти хочеш навчити Мунісе усьому. Та гляди, аби вона не стала в тебе як Мірат у Хаджі-калфи.
Але моє бідне сільське дитя швидше скидається на шляхетну панночку. В кожному її слові, в кожному русі стільки витонченої краси. Спочатку я дивувалася, але потім зрозуміла, в чому справа. Либонь, мати Мунісе далеко не така, як її малюють тут селяни.
Дівчинка вдячна мені безмежно. Буває, підходить до мене, бере мої руки й підносить їх до свого личка, до губ. Я ловлю ті крихітні рученята й сама починаю цілувати їй кожну пучечку. Бідна дитина гадає, що заради неї я пішла на жертву, а не знає того: завдячувати повинна їй я.
Це дитя несподівано таке, буває, скаже…
На другий день після того, як вона перейшла до мене, я сказала:
— Мунісе, коли хочеш, називай мене мамою.
Вона лагідно усміхнулася й глянула мені в очії
— А хіба так можна?
— А чому ж ні?
— Ти ж іще й сама маленька, як же я тебе мамою називатиму?
Ішлося про мою гідність, отже, я взяла й посварилася на неї пальцем:
— Ах ти шайтаненя! Хіба ж я маленька? Я вже жінка, мені двадцять років!
Мунісе затисла краєчок язика зубами й мовчки засміялася.
— А що ж, ні? Я вже велика, я жінка вже!
Вона ж підібрала губи, наче молодиця, й відповіла:
— На скільки ти вже старша там, абаджим [62] Абаджим — сестронько, сестрице.
. Трошки більше, як на десять років.
Я не втрималася й зареготала. Вона ж, підбадьорена цим, хоча й дещо знічено, додала:
— Ти ще станеш нареченою, абаджим. Я позаплітаю твої коси золотою ниткою. А він, такий самий, вродливий, як і ти…
Я хутко затисла їй рукою рота:
— Якщо ти ще колись скажеш щось подібне, то я тобі рота зашию.
Моя крихітка полюбляє вбиратися та кокетувати. Я не любила манірних дівчат, але тепер мене тішить, коли Мунісе чепуриться перед люстерком, усміхаючись собі дещо навіть самозакохано. Вчора ж я упіймала її, коли вона чорним паленим сірником малювала собі брівки. Де вона цьому навчилася? Поки що не страшно, але що буде потім, за кілька років, коли вона стане на виданні й полюбить когось? Я ледь подумала про це й одразу розхвилювалася. Так непокояться матері, хоча одночасно й радіють.
Учора ж таки вона, зашарівшись, попросила зробити їй таку саму зачіску, як у мене.
Мені й самій невимовно любо гратися з нею, мов з лялькою. Я посадила її собі на коліна, розплела косу й почала зачісувати, щоб було, як у мене.
Тоді вона дістала з полички люстерко й глянула в нього.
— Абаджим, а ходи сюди. Разом загляньмо…
Ми, притиснувшись, одна до одної, мов сестри перед фотоапаратом, почали дивитися в люстерко та сміятися, бо показували язики.
Сині очі на білому личку робили Мунісе схожою на янголя.
Але моє маля наприндилося. Погладило рукою мої вуста та носа й зітхнуло:
— Ет… Не схожа я на тебе.
— То й добре, дитино.
— Еге, добре… Коли я не така гарна, як ти…
Вона ще міцніше притиснулася до мене й погладила мене своїми рученятками по обличчю.
— Абаджим, у тебе шкіра, мов оксамит! На тебе дивишся, мов у люстерко, усю себе бачиш.
Мені стало смішно з того, що намололо це нешанобливе дівча, і я взяла та розсипала малій по голові всі коси, які ще недавно так пильно розчісувала.
Так, нащо ховатися, щоденника мого ніхто не прочитає… Я бачу мою вроду… І знаю, що я гарніша, ніж кажу сама собі. Я навіть можу погодитися з тими, хто каже: «Феріде, ти не знаєш себе. В тобі є щось таке, чого немає в інших…»
Так про що я розповідала? Ага, про моє малятко. О, поки я навчатиму її премудрощів, вона швидше зробить з мене таку кокетку, як сама.
— Зейнілер, 29 січня
Вже місяць я не доторкалася до щоденника. Я зробила багато корисніших справ, а писанина що? Та й нічого писати про щасливі дні…
Адже цей місяць був такий тиховтішний для мене, шкода тільки, що недовго. Два дні тому поштова карета привезла й мені чотири листи. Я ледве-но побачила їх, то так і спаленіла. Ще й не знала, від кого вони, а промовила:
— Краще б ви десь погубилися в дорозі, як маю вас бачити.
І моє передчуття не зрадило. Почерк на конвертах був знайомий. Так, листи від нього.
Читать дальше