Поки вони знайшли мене, мабуть, немало рук їх перемацало. Аж рябіли на конвертах написи синім та червоним чорнилом і печатки, печатки…
Не наважуючись узяти листи в руки, я прочитала на одному конверті адресу: «Учительці центрального рюштіє міста Б. Феріде-ханим-ефенді».
Я вхопила їх, пожмакала й кинула на поличку, що над піччю.
Мунісе бачила, як я притулилася чолом до шибки й дивилася кудись вдалечінь, і запитала:
— Абаджим, ти нездужаєш, аж пополотніла?
Я намагалася підбадьорити якось себе й усміхнулася:
— Пусте, дитино. Трішки голова болить. Ходімо лишень у сад, швидко переболить.
Цілу ж ніч лежала без сну, уп’явшись поглядом у пітьму. Я губилася, не знала, яку раду дати собі. Хто знає, що заповзявся писати мені той бездушний кривдник… Кілька разів хотілося мені засвітити лампу й прочитати, та я стримувала себе. Яка ганьба читати їх, ні, я не принижуватимуся.
Минуло два дні. Листи лежали, й здавалося, що вже й повітря в хаті просякнуте їхньою отрутою, що сушила мене, в’ялила.
Моя жура передалася й Мунісе. З огидою й ненавистю позирала вона на листи. Вона розуміла звідкіля взялося в нашій оселі горе, розуміла, що я болію тими паперами.
Увечері я знову припала до вікна. Мунісе, вагаючись, підійшла до мене й боязко промовила:
— Абаджим, я щось зробила… лишень не знаю: ти гніватимешся чи ні…
Я одразу ж повернулася й побачила, що листів на полиці немає. Тоскно стислося серце:
— Де вони?
— Я їх спалила, абаджим, — схилила дитина голову. — Коли ти так караєшся…
— Що ж ти наробила, Мунісе! — вихопилося в мене.
Дівчинка злякалася й затремтіла. Чекала, що я схоплю
її за плечі й почну трясти. Я ж затулилася руками й безмовно заридала.
— Абаджим, не плач! Я їх не спалила. То я тільки сказала так. От якби ти не тужила, то попалила б. Ось вони…
Мунісе гладила мене по голові й одночасно намагалася упхати листи мені в руку.
— На ось, абаджим. Вони, мабуть, від коханої тобі дуже людини…
Я вся стрепенулася.
— Що ти городиш, пустомеля! — крикнула я.
— Не гнівайся, абаджим… Але хіба б ти плакала, якби листи не від того, кого ти любиш?..
Мені стало соромно слів цієї дитини, яка все знала. Стало прикро, що заплакала. І треба було дати лад усьому цьому, треба вирішити…
— Маленька моя, краще б ти нічого не казала. Та вже як є. Це листи не від коханої людини. Ходи-но, попалімо їх разом!
В хаті було поночі, тільки ще спалахував у печі перетлілий хмиз. Я кинула у вогонь один лист. Конверт скрутився й почав горіти. Тоді я кинула другий, третій…
Мунісе припала до моїх грудей, повна якихось незрозумілих мені чуттів.
Листи тліли, а ми стояли над ними мовчки, мов над померлим.
Надійшла черга четвертого… Серце рвалося від гіркого каяття. Три вже згоріли, хіба ж лишати цього? Серце ось-ось розірветься… Я з мукою кинула четвертого.
Вогонь не вхопився за нього так, як за ті. Десь скраєчку затлілося й ледь-ледь почало горіти. Конверт скрутився й розпався, а я побачила, як вогонь повільно перекинувся на папір, написаний знайомим дрібненьким почерком. Годі, цього несила знести. Мунісе наче вгадала, що робиться в мене на душі, подалася рукою в піч і вихопила з полум’я уривок паперу.
Шматок того листа я наважилася прочитати, коли вже Мунісе заснула.
«…Сьогодні вранці мати глянула на мене й заплакала. Я запитав: «Що сталося, мамо, чому ти плачеш?» Спочатку вона не хотіла казати, відмовлялася тим, що, мовляв, сон приснився… Та я просив, і вона, тихенько заплакавши, почала розповідати:
«Сьогодні мені приснилася Феріде… Наче я блудила якоюсь темною руїною й розпитувала всіх: «Чи тут нема Феріде?.. Аллаха ради, скажіть… Коли це якась закутана з головою жінка вхопила мене за руку й запхала в темну комірчину, схожу на келію дервіша. «Феріде лежить тут. Померла з дифтериту…» А я дивлюся, аж і справді лежить моя дитина, очі заплющила. А з виду така, як і була. Я, плачучи, прокинулася — заболіло серце… Кажуть, небіжчики ві сні — добре… Начебто зустріч… Га, Кямране? Скоро я побачу мою Феріде, правда ж, синку?..»
Це мамині слова, а про себе я вже й не кажу. Тільки ж хіба справедливо змушувати, щоб оця стара жінка, котра була тобі за матір, плакала? Тепер цей сумний сон сниться щоразу й мені. Варто тільки лягти й заплющити очі… Я бачу тебе на чужині, в темній хатині. Бачу твої заплющені очі й твої чорні коси, твоє ніжне обличчя…»
Якраз тут закінчувався уривок листа. Я так і не дізналася нічого, хіба що тільки про тітчин сум.
Читать дальше