Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Кямране, ось бачиш, нас розлучає усе. Ми з тобою не вороги, ні. Ми звичайні люди, які ніколи не побачать одне одного.

— Зейнілер, 5 лютого

Учора на болоті почалася стрілянина. Я злякалася, а Мунісе, мовби нічого не сталося, пояснила:

— Це буває тут часто. Жандарми розбійників ловлять.

Постріли вряди-годи припинялися, а потім знову. Так хвилин десять.

Уранці ж ми про все дізналися, Мунісе казала правду. Серед ночі була сутичка жандармів із розбійниками, які пограбували пошту. Одного жандарма було вбито, а другого тяжко поранено.

Його привезли в село й поклали в хаті для гостей.

Десь опівдні до школи прибіг, засапавшись, Вегбі й схопив мене за руку.

— Вчителько! Одягай, дівчино, чаршаф, та йди мерщій! Тебе кличуть до хати, що для гостей.

— Хто ж кличе?

— Лікар. Батько мені загадав.

Я запнула чаршаф і пішла з Вегбі.

Хата для гостей була, власне, стара халупка на дві кімнатчини із скособоченими ганками. Зупинялися тут хіба подорожні, яких або ніч застане в дорозі, або негода чи хвороба. Іноді їх навіть годували.

Край воріт стояв прегарний кінь і кресав копитами. З ніздрів у нього аж пара йшла. Я погладила коня і зайшла у двір. Хоч горів ліхтар і ще не зовсім споночіло, було темно. На сходах сидів дебелий військовий лікар в чоботиськах і, регочучи, лихословив.

Він хотів знову викинути якесь слівце, бо аж залився від сміху, та, звівши голову, побачив мене й раптово замовк. Потім повернувся до чорнобородого чоловіка в сірому мундирі й сказав:

— Агей, капітане, ти вже не гнівайся, але тобі таки добре прізвисько дали — куди не кинь «дядько ведмідь», та й годі. Бач, чого набалакав через тебе, а тут ось жінка прийшла. — І він повернувся до мене: — Даруйте, гем-шіре-ханим, не помітив. Зачекайте-но хвилинку, спочатку я пройду. Сходи на ладан дихають, не витримають нас обох! Ось так, я вже пройшов, тепер, будь ласка, ви…

Я вихопилася нагору й почула, як лікар все ще дражнив чоловіка, якого назвав капітаном:

— Мій капітане, ця вчителька приїхала зі Стамбула. Вам дивно, як я знаю? Гай-гай, капітане, таж ти на все, що діється на білому світі, дивишся мов баран, безтямно. А мені досить побачити, як вона бігла сходами. Ти хоч подивився? Вона летіла, мов куріпка. Коли хочеш, скажу навіть, скільки їй років. Цій жінці, хоч ти мені що, немає й сорока…

Така балаканина мене завжди тішила. Я посміхнулася й подумала: «Цього разу ти помилився, пане лікарю!»

За п’ять хвилин старий лікар загримкотів своїми чоботиськами по сходах, аж вони заходили ходором, й звернувся до мене:

— Ханим-ефенді, у нас, як бачите, поранений. Небезпеки ніякої немає, але потрібен догляд. Мені треба вже їхати. А йому треба робити перев’язки. Ось тільки щоб кров не заразити. Тутешні люди не дуже вірять лікарям, швидше по знахаря біжать. Візьмуть та й прикладуть до рани якоїсь гнилятини. Ви ж освічена, і я тільки трохи поясню вам дещо. Доглядатимете його, поки не встане на ноги. Не знаю лишень, чи витримаєте?

— Витримаю, пане лікарю. У мене міцні нерви. Та й не боюся нічого.

Лікар здивовано підняв голову:

— А відкрий-но обличчя, побачимо, яка ти!

Він розмовляв запанібрата, але в його словах чулася незвичайна щирість. І я без будь-якої манірності відхилила пече [63] Пече — напинальце на обличчя, яке носять мусульманки. й навіть трошки усміхнулася.

Лікар сплеснув руками. На його обличчі був лише комічний подив.

— Що ти робиш в цьому селі? — зареготався він.

Тепер вже я здивувалася. Може, він мене знає? Можливо, тоді треба все повернути на жарт… Але у нього таке перейняте щирістю лице, що не можна не повірити.

— Лікарю, гадаю, ви не почнете запевняти, ніби знаєте мене?

— Саме тебе — ні, але приналежних до вашого різновиду знаю, На жаль, кількість його на землі все меншає.

— Це не мамонти, ефенді?

Мій потяг до пустування раптом вирвався з мене, адже цілих п’ять місяців я стримувала його. Сестра Алексі завжди казала, що мені не можна давати спуску, бо я зразу ж починаю бешкетувати, шаленіти, перекривляти, одне слово, поводитися, мов дитя.

Але лікар недаремне видався мені щирою розумною людиною. Він знову зареготався й промовив:

— Та хіба ж таку милу, веселу й ніжну істоту, як ти, можна порівнювати з гидомирними й здоровезними предками сучасних слонів?! Я ще долучу й епітет «вродлива», бо вже старий і маю право назвати тебе так. А зараз, вродлива й гречна дитино, розповідай, як ти сюди попала? -

За голосним реготом та не завше м’якими словами провінційного військового лікаря можна було почути ледь помітне співчуття.