Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Тепер я розглянула їх уже краще. Новий завідувач відділу освіти, котрий на перший погляд видався мені хлопчаком, ще зовсім юним денді, був насправді голобо-родим чоловічком років п’ятдесяти. Він без угаву грав бровами, очима, за кожним словом його обличчя прибирало все іншого й іншого виразу.

Що ж стосується другого, то цей, навпаки, був сухорлявий мужчина з тоненькими вусиками, і такий високий, що аж горбився.

Завідувач знову повернувся до мене:

— Познайомтеся, будь ласка. Це мій товариш, Мюмтаз-бей, інженер з вілайєтського управління громадських справ.

— Ах, так… Дуже приємно… — сказала я, щоб не відповідати одним словом.

Завідувач ходив по класу, притупуючи ногами, наче хотів пересвідчитися, чи міцна підлога, а паличкою доторкався до парт і плакатів.

— Мій любий, у мене такі проекти. Я геть усе розвалю, а натомість побудую нові навчальні заклади. Світлі й чисті. І горе тому, хто не дасть мені коштів. Я приїхав сюди вже не з порожніми планами. Стамбульська преса, як артбатарея, готова до бою. Тільки один маленький сигнал і — бах!., бах!.. Почнеться страшне бомбардування. І я, ти розумієш, або впроваджу усі мої плани в дійсність, або ж полишу цю посаду!

Я не мала сумніву, що всі ці красиві слова говорилися тільки задля того, щоб приголомшити мене, нещасну сільську вчительку.

Решіт Назим поправив монокля й запитав:

— Скільки у вас дітей в класі?

— Тринадцять дівчаток і чотири хлопчики, ефенді.

— Школа на сімнадцять учнів. Дивна розкіш! Мюм-тазе, ти оглянеш усе приміщення?

— Нащо? Все й так видно.

Я помітила, що поки завідувач вів бесіду про свої грандіозні проекти, інженер все позирав у мій бік. Врешті ж промовив препоганою французькою мовою, мабуть, щоб я не второпала:

— Бога ради… Знайди якийсь привід, щоб учителька зняла пече. її личко аж сяє… Як вона сюди попала?

Завідувач так знітився, хоч прикинувся, ніби слова приятеля не дійняли його. Він одказав ще гіршою фран-цужчиною:

— Я тебе дуже прошу, ліюбий мій… Ми ж у школі. Будь серйознішим.

І він потягнув своє зморшкувате підборіддя, наче воно було з гуми, й замріявся. Врешті повернувся до мене рішуче й сказав:

— Ефендім, я закриваю цю школу.

— Нащо, бей-ефенді? — здивувалася я. — Щось сталося?

— Ефендім, дітей не можна навчати в такому гидотному приміщенні. Та й учнів мало. Поки в цьому вілайєті працюватиму я, всі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб більшість шкіл мала дешеві, але гарні, бездоганні з погляду гігієни й модерні, тобто сучасні приміщення. А тепер я хочу взяти деякі дані, прошу мені ска^ зати..*

Він дістав з кишені шикарного записника й запитав дещо про роботу в школі.

— Що ж до вас, ефендім, то ви будете переведені в якусь пристойнішу школу. Отримаєте наказ про закриття школи й негайно їдьте в Б. Вас влаштуємо… Скажіть, будь ласка, ваше ім’я…

— Феріде.

— Ефендім, у Європі є гарний звичай: кожна людина до свого імені додає й батькове. Тоді все зрозуміліше. Ви, вчителі, повинні впроваджувати все- нове. Наприклад, замість того щоб у класному журналі писати ім’я своєї учениці «Меляхат, батько — Алі Ходжа», писатимете «Меляхат Алі». Зрозуміло, ефендім? Отже, ім’я вашого батька?

Нізаметдін.

— Ефендім, тепер ви називатиметеся Феріде Нізаметдін. Спочатку вам здаватиметься все це дивним, але потім звикнете. Що ж ви закінчили?

Я не наважилася назвати свій пансіон, бо інженерові могло б стати соромно за деякі свої забаганки, сказані по-французькому, і тому я відповіла:

— Ефендім, у мене спеціальна освіта.

— То як я вже сказав, тільки-но приїдете в Б., одразу ж зайдіть до мене. Ми знайдемо вам пристойніше місце. Мюмтазе, ходімо, ми повинні відвідати ще два села.

Інженер сидів на парті, вигойдуючи своїми довгими й тонкими ногами. На слова завідувача відповів тією самою «пречудовою» французькою мовою:

— Іди, я залишуся… Це ж ласий шматочок. Я все-таки знайду привід, щоб вона одхилила пече.

Завідувач відділу освіти знову знітився й сказав цього разу, щоб я, бува, не зрозуміла ситуації, по-турецькому:

— Та час у нас ще є. Звіт напишете потім. Ну ось так…

Він вийшов, а інженер став перед надвірними дверима й удав, ніби розглядає дах та вікна приміщення, насправді ж чекав, поки я вийду.

Я ж навмисне відійшла й теж кинулася до роботи.

Йдучи садом, бідолаха оглянувся ще кілька разів, і потім, коли вже йшов поза парканом, то все ставав навшпиньки та зазирав у двір. По селу ж уже пішла чутка.