Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Дарма що була п’ятниця, до школи поприбігали і школярі, і матері. Усім стало вкрай гірко, що школи не буде. Та й я зажурилася. Дівчатка, котрі раніше, здавалося, були байдужі і до школи, і до мене самої, тепер плакали й цілували мені руки.

Хатідже-ханим, запнувшись здоровезною хусткою, зачинилася в хаті. Мені було скрутно, але, як на правду, то вона опинилася в становищі жебрачки.

Увечері до школи прийшли мухтариха та ебе-ханим. Обидві були пригнічені. Ебе-ханим багатозначно позирала на мене й говорила:

— Я вже сподівалася іншого життя, та, мабуть, така воля аллаха.

Мені теж випадало тільки одне: опустити очі й так само журливо одказати:

— Що ж робити? Видно, не судилось…

Отже, маленький панок з моноклем одним словом поставив Зейнілер з ніг на голову. Похмурі селяни врешті умовкли й так носили в собі цю новину.

Я знала, що гіршого місця, як у цьому селі, не буде вже ніде, та пригнічений стан селян передавався й мені. Сама тільки Мунісе не журилася. Мала пустунка тішилася й ладна була вже тепер пташкою летіти звідсіля.

— Коли ж ми поїдемо, га? Через два дні? — все допитувалася мене.

— Зейнілер, З березня

Завтра їхати.

Мунісе спершу дуже раділа, але вчора її охопила якась дивна туга. Сиділа все й щось думала, уп’явшись очима в одне місце. Коли я щось питала, вона відповідала невлад.

— Мунісе, коли не хочеш їхати зі мною, то лишайся, — сказала я.

— Хай аллах боронить, — хутко відповіла вона, — краще вже я в криницю головою…

— Може, тобі жаль полишати братів та сестричок?

— Не жаль, абаджим.

— Захочеш татуся побачити…

— Татка мені жаль… Та я не дуже люблю його.

— А чому ж ти тоді сумуєш?

Мунісе нахилилася й мовчала. Я почала допитуватися, але вона прикинулася веселою, сміялася та обіймала мене. Але ж хіба я не бачила? І справжню радість своєї дитини змогла б відрізнити від награної.

Ні, по ясних її оченятах видно, що малу гризе якась туга. Та скільки я не допитувалася, все марно.

І тільки сьогодні випадком мені пощастило дізнатися, яка журба краяла дитяче серце.

Надвечір Мунісе десь поділася, хоч знала, що їй треба бути вдома, бо ми ще не все спакували. Вона повинна була мені допомогти.

Я покликала її. Відповіді не було. Напевне, пішла в сад. Я відчинила вікно і знову гукнула: «Мунісе! Мунісе!»

Аж ось почувся десь від могили Зейні-баба тонесенький голосочок:

— Іду, вже йду…

Коли вона прибігла, я запитала, що вона робила на цвинтарі.

Дитина розгубилася й почала вигадувати якусь нісенітницю, хотіла мене якось забалакати. Я пильно глянула їй у вічі. Вони були червоні. На ледь запалих щічках — сліди сліз. Я занепокоїлася й почала допитуватися, що вона там робила й чому плакала, а вона затулялася руками і одверталася. Губи її тремтіли.

Але ж я мушу дізнатися, що сталося. І я сказала, що коли вона не розповість мені правди, то залишу її тут. Дитина не витримала — опустила голову й, немов сповідала якийсь страшний гріх, прошепотіла:

— До мене приходила мама… Почула, що я їду… Не гнівайся, абаджим…

Я погладила її по косах, що впали на личко, по щічці і сказала ніжно й заспокійливо:

— А чого ж ти боялася? Чому плакала? Це твоя мама, й ти, звичайно, повинна була з нею попрощатися…

Бідна дитина не йняла віри. Вона перелякано зиркала на мене й смішно, по-дитячому відбалакувалася, начебто не любить тієї жінки, усім ненавидної, усіма проклятої. Тільки ж я бачила, як вона любить матір.

— Моя дитино, — промовила я, — це погано, що ти не любиш матері. Це ганьба. Хіба можна не любити своєї мами? Біжи дожени її. Скажи, що я дуже хочу побачити її. Я зараз прийду до могили.

Мунісе припала мені до колін, поцілувала край моєї сукні й хутко метнулася в сад.

Я знала, що робити це небезпечно. Якщо в селі дізнаються, що я бачилася з цією жінкою, про мене також подумають погане, а може, навіть і проклянуть. Та вже як буде…

Довго довелося мені чекати в гайку біля могили Зейні-баба. Бідна жінка зайшла вже, мабуть, далеко. Дівчинці довелося бігти очеретняком, щоб наздогнати її.

Нарешті я побачила їх. Як сумно було бачити оцю матір з дитиною, як сумно!.. Вони йшли не вкупі, наче соромилися й уникали одна одної, навмисне відставали, ніби грузли в болоті.

Я готувалася сказати цій жінці кілька лагідних слів, щоб були в них любов і ніжність. Та ось ми стали одна перед одною, і я вже не знала, що їй сказати.

Це була висока, тоненька жінка у старому полатаному чаршафі на плечах. Обличчя приховане було не пече, а синьою хусткою. На ногах старі, мокрі черевики з зачовганими підборами. Видно було, що вона тремтить, наче когось боїться.