Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Ой ходжаним, а це ж хто? Звідки ця дівчинка?

— А це моя донька, Хаджі-калфо. Ти не знаєш, я в Зейнілер одружилася й тепер маю доцю.

Хаджі-калфа погладив Мунісе по щічці:

— Так, то й так… Донька, то й донька… Як сказано, так і є…

Гарно вийшло, що моя стара кімната з голубою шпалерою була вільна. Я дуже зраділа.

Увечері Хаджі-калфа насилу витягнув мене додому вечеряти.

Я завела була мову, що стомилася, але старий не дав мені й доказати.

— Гляньте на неї! Та ти шість місяців ітимеш пішки і твоє личко не зів’яне!..

Все це, звичайно, добре, все чудово, але мені доводиться думати про інше. Учора ввечері перед сном я почала підраховувати свої гроші. Моє матеріальне становище виявилося таким скрутним, що я не могла навіть повірити. Перелічила вдруге, зважила геть усе, тільки рахунок був той самий, що й перше. Правда, хоча мені було й сумно, я все-таки не втрималася, щоб не зареготати. Адже досі я гадала, що живу на зароблені гроші, насправді це витрачалися потроху деякі мої заощадження.

Моя бідна Гюльмісаль-калфа не хотіла, щоб я їхала на чужину без грошей. Отож узяла з моєї материзни один діамант і продала його, а гроші зашила в торбинку й віддала мені.

Щоправда, мені чимало довелося і витратити, адже я довго сиділа без роботи. Багато пішло й на дорогу. До того ж я не думала, що мені доведеться працювати сільською вчителькою з нікчемною платою. Довкола мене були убогі й голодні, і я бачила, що мушу їм хоч якось допомогти. Але ж люди іноді трапляються вкрай безсоромні. Мабуть, моє лагідне обличчя підбадьорювало їх, бо останнім часом до мене простягалося все більше й більше рук.

Я ще й досі не знаю, яка в мене була зарплата, та й хіба могло вистачити тих курушів на життя? За два місяці роботи мені взагалі так і не заплатили.

І щоразу, коли ставало скрутно, я тягнула руку до торбинки. Але й вона стала вже така легенька, що я вже не наважувалася перелічити, скільки там лишилося. Отже, скільки я зазнала злигоднів протягом цих п’яти місяців, а прожити змогла тільки на ті кошти, які лишилися мені у спадок.

Я сиділа в коридорі на сходинці й гралася листям чинари, що зазирало у вікно, а від думок хотілося і плакати, і сміятися. Та я втішила себе ось чим:

— Не журися, Чаликушу. Ти не заробила грошей, але ж хіба ти не дізналася, що таке життя і як зносити скруту? А хіба цього мало? Тепер, Чаликушу, облиш дитячі пустощі, ти вже панна, ти доросла жінка.

Нараз у темному коридорі почулася веремія. Старий служник, тримаючи в одній руці пальто, а в другій паличку, промів коридором до завідувачевого кабінету,

А за кілька хвилин сходами пройшов, гордовито звівши голову й поблискуючи моноклем, сам крихітка завідувач.

Я хотіла зайти до кабінету одразу ж за ним, та мені заступив дорогу той самий бородатий служник, який ніс пальто й паличку завідувача.

— Стривай-но, ханим! — сказав він. — Нехай бей-ефен-ді трохи спочине. Чого так хапатися? Як ти тільки всиділа дев’ять місяців у матері в животі?

Я вже звикла до такого поводження і тому не зважала й цього разу. Навпаки, якомога сумирнішим голосом попросила:

— Батьку, любий, скажи мені, коли бей-ефенді вип’є каву. Повідом його, що приїхала вчителька, яку він чекає.

Завідувач мене, звичайно, не чекав. Але я вирішила так сказати, сподіваючись більшої уваги служника. А що ж робити, доводиться вдаватися й до хитрощів.

За п’ять хвилин старий служник і справді постав на порозі. Але що я була в чорному чаршафі, то він не помітив мене й буркнув:

— Де ж та жінка? О аллах! То стрибає поперед батька в пекло, то тікає.

— Не гнівайся, батьку, я тут. Можна зайти?

— Заходь, хай тобі щастить.

Завідувач сидів за столом з величезною сигарою в куточку рота. Він розмовляв з якимось немолодим вже чоловіком, котрий умостився в кутку у кріслі. Невеличка постать завідувача не пасувала його бундючному, надламаному голосу:

— Ефендім, що де за країна… Що це закраїна! Стільки проциндрюють, а не можуть замовити візитної картки. Дев’яносто дев’ять душ щодня посилають служника повідомити мене про їхній візит. І таке виходить! Адже служник не може добре запам’ятати їхні імена. Я за те, щоб в установах була система Причинного Петра [69] Делі Петро — Причинний Петро — так турки називали російського царя Петра І. За чиновниками треба стежити не тільки на роботі, а й у їхньому особистому житті. Треба влазити в їхній побут, знати, що вони їдять, п’ють, де живуть, де гуляють, як одягаються. Я тільки-но влаштувався на цю роботу — одразу послав по школах наказ, де повідомлялося, що звільнюватиму всіх вчителів, котрі не голитимуться бодай раз у два дні або ходитимуть в непрасованих штанях та сорочках без комірця. Вчора поїхав перевірити одну школу. Біля дверей зустрічаю вчителя. Прикидаюся, ніби не впізнаю його й кажу: «Іди поклич вчителя, бо приїхав завідувач відділу освіти». А він мені: «Ефендім, вчитель — я, прошу дуже». — «Ні,— кажу, — ти, мабуть, сторож у цій школі. Бо вчитель так не одягнеться. Якби це мені трапився такий вчитель, то я його на вулицю випхав би…»