Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Я ще нижче опустила голову й з моїх вуст вирвалося, мов зітхання:

— Гаразд, я змушена погодитися…

Та завідувач вже не чув моєї відповіді — раптово розчинилися двері й долинуло: «Ідуть!»

Завідувач застібнув редінгот і вискочив за двері. Мені, отже, не лишалося нічого іншого, як піти. Та біля дверей я вже почула французьку мову:

— Будьте ласкаві… Заходьте…

І на порозі стала молода пані в рясному манто. Я глянула на неї — й з моїх вуст вихопився легенький вигук подиву. Дружина журналіста була моя шкільна товаришка Крістіана Варез.

Якось на канікули вона поїхала з родиною у Францію, одружилася там зі своїм кузеном, молодим журналістом, і до Стамбула більше не поверталася.

За ці роки вона неймовірно змінилася, стала пишною дамою.

Почувши мій зойк, Крістіана повернула голову й відразу ж пізнала мене, дарма що на мені було густе пече.

— Чаликушу! Моя маленька Чаликушу, це ти? Ах, яка зустріч!

Крістіана була одна з тих дівчат, котрі поважали мене. Вона вхопила мене за руки і силоміць витягла на середину кімнати і, незважаючи на всі мої зусилля, відкинула з мого обличчя пече й почала мене цілувати. Хто знає, як здивувалися її чоловік, котрого мені ще не вдалося роздивитися, та завідувач відділу освіти. Я поверталася до них спиною, ховала обличчя на плечах подруги, аби тільки ніхто не помітив моїх сліз.

— Ах, Чаликушу, я могла сподіватися будь-чого, але ніколи не думала, що зустріну тебе тут в цьому чорному турецькому чаршафі й зі сльозами на очах…

Мені ж нарешті вдалося взяти себе в руки. Я хотіла непомітно запнутися, та Крістіана не дозволила, повернула мене до свого чоловіка й сказала.

— П’єр, познайомся з Чаликушу.

Це був високий вродливий шатен. Правда, він здався мені дещо дивним, але таке може бути й тому, що я вже стільки часу жила серед людей, що в розмові зважують кожне слово.

П’єр Фор поцілував мою руку й почав розмовляти, як з давньою знайомою:

— Мадемуазель, я щасливий… Ви знаєте, таки справді не можна сказати, що ми незнайомі. Крістіана стільки розповідала про вас. Навіть якби вона нас не познайомила, я все одно упізнав би Чаликушу. У нас є фотокартка, де ви з виховательками усім класом… Ви ще поклали голову на плече Крістіани, пам’ятаєте. Ось бачите, як добре я вас знаю.

Подружжя Фор, забувши про завідувача відділу освіти, розмовляло тільки зі мною. Я ж по якімсь часі повернула голову. І побачила таке, що якби це сталося деінде, то я, мабуть, зареготала б. Разом з гостями в кабінет зайшло ще кілька незнайомих мені людей. Вони стояли довкола нас, а найближче сам завідувач, і від подиву аж роти пороззявляли. Моя французька мова тішила їх, мов чудернацький циркач селян.

Та ще дивніше було те, що серед них стояв і довготелесий інженер, котрий приїжджав у Зейнілер. Пізніше я дізналася, що цьому добродію було доручено вітати гостей. Нарешті сердега домігся свого — таки побачив моє обличчя. Та разом з тим йому, либонь, було й ніяково, якщо він ще не забув своєї розмови в селі по-французькому.

Мені ж було справді прикро. Не хотілося показати шкільній товаришці своєї скрути, діймало почуття власної гідності.. Щоб вона не помітила, що я й морально принижена, я навмисне розмовляла голосно й весело, намагалася якомога бадьоритися. Кажуть же: чому бути, того не минути.

Нарешті завідувач дещо опам’ятався. Зробивши своїми ніжками смішний реверансик, він показав на крісло:

— Прошу вас, сідайте… Зробіть ласку…

Мені випадало тепер піти, і я потихеньку сказала Крістіані:

— Дозволь з тобою попрощатися.

Але та прилипла до мене мов смола й нізащо не хотіла мене відпускати. Завідувач теж помітив, що моя товаришка дуже прихильна до мене. Ще недавно він поводився зі мною сухо й недобре, тепер же схилився в поштивому поклоні й підсунув крісло:

— Ханим-ефенді, сідайте, будь ласка.

Що ж, довелося сісти. Крістіана ніяк не могла повірити, що на мені такий стародавній чаршаф.

— П’єр, — звернулася вона до чоловіка. — ти навіть не уявляєш, яка цікава дівчина ця Феріде. її родина — одна з найшляхетніших у Стамбулі. У неї такий розум, така вишуканість думки, а який чудовий гумор… Я вкрай здивована, що бачу її тут.

Мені було й приємно, що подруга мене так вихваляє, але й незручно. Час від часу я позирала на завідувача. Він, сердега, й досі ще не міг опам’ятатися. Я вже не кажу про необачного інженера. Він сховався в закуток і не зводив з мене погляду. Я, звичайно, й не дивилася на нього, але мене непокоїло відчуття, що його очі повзають у мене по обличчю, як то повзає комашина. Було якось неспокійно.